6. Труднощі християнської місії на Сході; намір Адміністратури Автокефальної Церкви відбути в днях 2-9 жовтня 1942 р. Собор Єпископів Церкви в Луцьку. Заборона Собору Єпископів німецькою владою. З'їзд єпископів до Луцька; церковна урочистість в Луцькому соборі 4. X. 1942 р. „Приватні розмови" єпископів на головну тему про поєднання Автокефальної і Автономної Церков в Україні. Делегація від єпископату до митр. Олексія. „Акт поєднання'* 8 жовтня 1942 р. в Почаївській Лаврі. Радісна зустріч „Акту поєднання" в народі. Невизнання цього „Акту" німецькою владою і протест, в зв'язку з цим, проти поєднання єпископів - членів Синоду Автономної Церкви. Тлумачення митр. Олексієм „Акту поєднання", як тільки „проекту поєднання". Подорож митр. Полі-карпа до митроп. Олексія в листопаді 1942 р. Конференція м. Олексія в Райхскомісаріяті 27. XI. 1942 р.; відложення справи церковного поєднання до рішення її на Соборі єпископів Автономної Церкви по скінченні війни і замиренні на Україні. Переслідування німецькою владою єпископа Мстислава

Християнська місія в Східній Україні не була легкою. Церква і віра за 20 років нищення їх в народі совітським режимом таки основно були там забуті. У багатьох же людей старших з уявленням про Церкву і церковне життя зв'язувались мрії про повернення давніх часів до жовтневої большевицької революції; таким особливо імпонувала в Богослуженні церковно-словянська мова, і вони не хотіли Богослуження в живій українській мові. Але найголовніше, що справляло труднощі місії і викликувало в населенні велике незадоволення, - це поява на українських землях двох православних ієрархій - Автокефальної і Автономної Церков. У людей релігійних залишились гіркі спогади про церковну боротьбу на Україні в 20-их роках, і тому вони так були вражені, що відродження Церкви прийшло знову в супроводі роз'єднання і боротьби після всього тими людьми пережитого під совітським режимом. Автономісти ж зручно використовували ті настрої розчарування, ширячи неправду, що новоприбула автокефальна ієрархія це та ж сама ієрархія „безблагодатна, самосвятська, єретична". .. Адміністратура Автокефальної Церкви рішила перевести Собор Єпископів Автокефальної Церкви, на якому, помимо питань церковно-організаційного характеру, головним питанням було б обговорення і вирішення способів припинення церковного розколу в Україні. Було також намічено представити від Собору Єпископів меморіял Райхскомісарові Кохові в справі правного положення Православної Церкви в Україні та її важливіших потреб.

Про дозвіл відбути сесію Свящ. Собору Єпископів Автокефальної Церкви в днях 2-9 жовтня 1942 р. в Луцьку Адміністратура звернулась до Райхскомісаріяту за місяць до терміну Собору, подавши також і програму засідань Собору. Заборона скликати Свящ. Собор Єпископів була одержана Адміністратурою з Райхскомісаріяту (без подання мотивів заборони) тільки напередодні терміну Собору, коли єпископи, та ще в тяжких умовах тодішньої комунікації, були вже в дорозі до Луцька. Прибули на Собор: архиєп. Олександер, єпископи - Ніканор, Ігор, Михаїл, Мстислав, Сильвестер, Генадій, Платон і Вячеслав, від Полтавської єп. прот. О. Потульницький. Пізніше, після вже від'їзду названих, прибув з Харкова митроп. Феофіл в супроводі протопр. Кривомаза і протодиякона В. Потієнка. Офіціяльно, з огляду на заборону цивільної влади, Собор не міг відбутися, але заборонити єпископам пробути кілька днів в Луцьку і обговорити та вирішити важливіші справи в „приватних" розмовах, як також і відбути соборну церковну урочистість, - влада не рішилась заборонити.

Церковна урочистість відбулась у неділю 4 жовтня 1942 р. в Луцькому катедральному соборі. Перед Архиєрейською Службою Божою, в присутності всіх єпископів, духовенства і вірних, до Владики Адміністратора Полікарпа звернувся з промовою єпископ Ніканор і від імени Собору Єпископів, що відбувся в Києві 10-17 травня, просив приняти титул митрополита, як признання заслуг в справі відродження Української Православної Церкви. Потім єп. Ніканор звернувся до Владики Олександра та згадавши, що в червні цього 1942 р. сповнилось 20-ліття служення Архиєп. Олександра в сані єпископському, і вказавши на історичну ролю його у висвяті української православної ієрархії 1942 р. („Не було б Вас, не було б і нас" - сказав єпископ Ніканор), просив, від імени Собору Єпископів, і Владику Олександра приняти титул митрополита. Від того часу Владики Олександер і Полікрп почали титулуватися митрополитами, а єпископ Ніканор - архиєпископом, про що ухвала Собору Єпископів була тоді ж в травні 1942 р. в Києві.

Найбільш актуальною темою „приватних" розмов ієрархів, прибулих на Собор в Луцьку, була тема церковного розколу в Україні та нео'бхідности поробити рішучі кроки до поєднання. Була утворена комісія, під головуванням митрополита Олександра, в склад якої, крім єпископів, було покликано і прот. М. Малюжин-ського та проф. І. Власовського, як членів Адміністратури - представників від духовенства і вірних. Комісія виробила підстави до порозуміння і ліквідації церковного розколу та запропонувала для переговорів з митрополитом Олексієм делегувати архиєпископа Ніканора і єпископа Мстислава. Єпископи з пропозиціями комісії погодилися і архиєп. Ніканор та єп. Мстислав негайно виїхали до Св. Почаївської Лаври, де перебував тоді митрополит Олексій.

Ще в листі з дня 29 червня 1942 р. митрополит Олексій писав до Владики Полікарпа: „Коли властивість українця сварка і незгода, то обі сторони витримали вже іспит на „українця", і вже пора припинити поділ на українців і москалів. Цих останніх вже немає, бо всі вміємо сваритися, а тому треба показати, що ми вміємо і в згоді жити. Я пропоную десь зібратися на спільну нараду, по три, скажемо, з кожної сторони. На тій нараді все можна обговорити і дійти до якогось ладу. Йдучи на цю нараду, не треба думати про підпорядкування одному другого: коли треба буде, можна зректись того, що нині маємо, аби тільки для Св. Церкви користь була"... Отже психологічно митрополит Олексій був підготовлений до поєднавчих розмов. Переговори його з делегованими від єпископату Автокефальної Церкви архиеп. Ніканором і еп. Мстиславом скоро кінчились підписанням слідуючого, історичної ваги, документу:

 "АКТ. Року Божого 1942, жовтня 8 дня. Свята Почаївська Лавра. Ми, нижче підписані, Високопреосвященний Владика Митрополит Олексій і представники Собору Єпископів Св. Української Православної Автокефальної Церкви, уповноважені ухвалою Собору Єпископів - Архиєпископ Ніканор і Єпископ Мстислав, склали цього Акта про наступне:

Взявши під увагу, що існуюче поділення Православної Церкви в Україні на два напрямки фатально відбивається на житті Церкви та українського народу і деморалізуючи впливає на вірних та посередньо негативно відбивається на справі спокою і ладу, ухвалили прикоротити церковне роз'єднання на слідуючих засадах:

 1) Визнаємо, що фактично Українська Автокефальна Православна Церква вже існує.

 2) Українська Автокефальна Православна Церква має єднання зо всіма Православними Церквами через його Блаженство, Бла-женнішого Митрополита Діонисія, що до Українського Помісно-го Собору являється Місцеблюстителем Київського Митрополичого Престолу.

 3) Вищим органом управління УАПЦеркви до Всеукраїнського Помісного Собору являється Священний Собор Єпископів України, який керує церковним життям України через Священний Синод.

 4) Священний Синод складається з п'яти старших єпископів України, а саме: Високопреосвященного Олександра, митрополита Пінського і Поліського, Високопреосвященного Олексія, митрополита Волинського і Житомирського, Високопреосвященного митрополита Полікарпа, архиєпископа Луцького і Ковельського, Високопреосвященного Симона, архиєпископа Чернігівського і Ніжинського та Високопреосвященного Ніканора, архиєпископа Чигиринського. Обов'язки секретаря Свящ. Синоду, а також Заступника неприсутнього Члена Синоду, виконує Преосвященний Мстислав, єпископ Переяславський.

 5) Свящ. Синод на першій сесії розгляне всі питання, зв'язані з поєднанням, як то: розподіл єпархій і катедр поміж усіма сущими єпископами та остаточно розв'яже всі справи, що непередбачені цим актом.

 6) Першу сесію Свящ. Синоду скличе старший по хіротонії митрополит, вказавши день і місце засідання.

 7) Усі ріжниці канонічного характеру, що спричинилися до роз'єднання, нами розглянуті і більше не існують.

 8) Копія цього акту розсилається негайно усім єпископам об'єднаної Української Автокефальної Православної Церкви Високопреосвященними Олексієм і Полікарпом з наказом негайного оголошення цього Акту по всіх церквах України і наказом негайно прикоротити молитовне роз'єднання. Після відчитання цього Акту по всіх церквах України відслужити вдячний Господеві молебень за дар взаїмного зрозуміння і об'єднання.

Підписано в Св. Почаївській Лаврі дня 8 жовтня 1942 р. Олексій, Митрополит Волинський і Житомирський. Ніканор, Архиєпи-скоп Чигиринський. Мстислав, Єпископ Переяславський".

Після підписання „Акту поєднання" митроп. Олексій перехри-стився, заплакав і сказав, що з його душі спав тяжкий тягар, а потім запросив владик до Успенського лаврського собору, де правилась якраз вечірня, наказав відправу наразі припинити; владики увійшли до вівтаря, приложились до св. престолу, митрополит Олексій казав спустити образ Почаївської Божої Матері, що над царськими дверима, всі три приложились до св. образу, а потім і до стопи Пречистої на камені в соборі. Цими спільними молитовними актами ієрархи Автономної і Автокефальної Церков увійшли в молитовне єднання, свідчачи про поєднання Церков в одну Українську Автокефальну Православну Церкву.

З Почаєва до Луцька вернувся архиєпископ Ніканор з радісною вісткою, що „вже нема Автономної Церкви". Митрополит По-лікарп негайно видав послання до духовенства і вірних Української Автокеф. Церкви, в якому ділився великою радістю з приводу припинення роз'єднання в Церкві на Україні і наказав відправити по церквах вдячні Господеві молебні, а 12 жовтня надіслав Райхско-місарові України повідомлення про довершене 8 жовтня 1942 р. поєднання Церков в одну Українську Автокефальну Церкву. В ка-тедральному соборі м. Луцька Акт церковного поєднання було оголошено і молебня відправлено 18 жовтня.

Зо всіх сторін України почали надходити до митр. Полікарпа вістки про велику радість, якою наповнились серця вірних, коли вірні почули про поєднання церковне з Акту, оголошеного духовенством Автокефальної Церкви. Українська преса за границею („Нова Доба", „Українська Дійсність", „Український Вісник") радісно вітала церковне поєднання в Україні; у місцевій же пресі в українській мові німецька цензура ніде не пропустила до друку ні самого Акту поєднання, ні хронікальної вістки про церковне поєднання. З Варшави митрополитові Полікарпу надіслали привітання митрополит Діонисій, архиєп. Паладій, протопресв. П. Пащев-ський і др. Митроп. Діонисій вітав і митроп. Олексія, висловлюючи надію, що незабаром буде мати і його послання до духовенства і народу з приводу Акту поєднання.

Акт поєднання радісно було зустрінуто й посеред багатьох з духовенства Автономної Церкви, та скоро ж загальне здивування викликав факт, що по церквах Автономної Церкви Акту від 8 жовтня 1942 р. оголошено не було, вдячні молебні не відправлялись, навіть повідомлення якого будь про цей акт єпископи Автономної Церкви не висилали. Тільки в кінці жовтня Кремянецька Дух. Консисторія розіслала обіжник (з дня 29. X. 1942. ч. 3127), в якому сповіщала „всечесне духовенство України", що 8 жовтня 1942 р. явилось у митр. Олексія двох делегатів від „Луцької орієнтації", з якими підписано акт, „на котрий треба дивитись, як на акт комісії для поєднання двох напрямків, бо згідно з 34 Апост. Прав, і 2 прав. II всел. Собору такі важні справи, як поєднання, можуть бути здійснені тільки за згодою всього єпископства церковної області"; тому то „акт комісії розіслано єпископам (Автономної Церкви), щоб кожний висловив на нього свій погляд і висновок". „До часу затвердження акту поєднання нашими владиками", кінчає обіжник, - „положення нашої св. Церкви зостається в попередньому стані".

Як виявилось, акт церковного поєднання від 8 жовтня 1942 р. зустрів негативне до нього відношення і з боку єпископів Автономної Церкви (не всіх) і з боку, головне, німецької адміністрації. Єпископи виходили ніби з мотивів „канонічних". Меморандум, поданий митроп. Олексію архиєп. Симоном, єп. Пантелеймоном і єп. Веніямином, говорить про „обурення між вірними" та про „пригнічуюче враження і навіть соблазн", які виникли з того, що митр. Олексій, підписавши „акт", „увійшов тим в общіння з лип-ківцями", яких раніше слушно признавав єретиками". Тому Синод Автономної Церкви, в складі трьох вище названих (без голови його митр. Олексія) постановив просити митр. Олексія зняти свій підпис з т. зв. „Акту поєднання", про що подати до відома пастви окремою грамотою, а також ухвалив предложити митр. Олексію зложити з себе звання Екзарха всієї України, вище ж церковне управління Автономної Церкви зосередити в Синоді, який „досі не міг розпочати своєї праці з невиясненої причини".

Коротка 7-а точка „Акту поєднання", - „Усі ріжниці канонічного характеру, що спричинились до роз'єднання, нами розглянуті і більше не існують", зводила на ніщо увесь галас автономістів про „єресі" та „єретичні мудрування" ієрархії Автокефальної Церкви. Для своїх єпископів, що самі, впавши в розкол церковний, найбільше оперували в церковній боротьбі на Україні оцими обвинувачуваннями Автокефальної Церкви в „єресі" через принят-тя священиків „липківців в сущому сані", - митр. Олексій листом від 12. X. 1942 р. читає тепер лекцію про практику давньої Христової Церкви, коли, - пише митрополит, - приймалися в сущому сані навіть єретики-аріяни та іконоборці, коли навіть ієрархи, як Мелетій Антіохійський і Кирил Єрусалимський, що були висвячені аріянами, по принятті їх в сущому сані, були членами II Всел. Собору, а святий Мелетій навіть Головою того Собору".

Не може бути сумніву, що коли б німецька влада приняла до відома повідомлення і митроп. Полікарпа і митроп. Олексія про замирення церков в Україні та що віднині є тільки одна Автокефальна Православна Церква в Україні, - ніхто з єпископів-авто-номістів не посмів би виступити з протестом проти Акту поєднання 8 жовтня 1942 р. Але ж, як тільки німці забороною відразу пресі подати навіть вістку про довершене в Почаєві поєднання церковне виявили своє негативне ставлення до справи поєднання, то це ставлення надало сміливости єпископам Автономної Церкви, - запеклим москвофілам, як Пантелеймон Рудик, росіянам, як архи-єпископи Симон і Антоній, і вони виступили проти свого митрополита і екзарха Олексія, що до того часу був для них вищим канонічним авторитетом, за яким вони тільки повторювали всякі канонічні „мудрування" про ,,єретиків-липківців".

Так митроп. Олексій переоцінив свої сили і авторитет в Автономній Церкві, коли в такій рішучій формі підписав 8 жовтня 1942 р. ліквідацію тієї Церкви, поєднавши ЇЇ з Автокефальною. Митрополит Олексій не врахував становища німецької влади, властиво не припускав, щоб ця влада так боялась всякої зцентралі-зованої міцної організації, хоч би то була й Церква, в українському народі, та базувала свою небезпеку в Україні на давній засаді імперіялістів: „розділяй і володій". Побачивши свою помилку, митрополит Олексій скоро після підписання „Акту поєднання від 8 жовтня 1942 р." надав йому інше розуміння, ніж написано в ньому, розіславши відписи акту до своїх єпископів тільки ще для „апробати або яких зауважень чи поправок" з їхнього боку, при чому писав, що він і делегатам від єпископату Автокефальної Церкви заявив: „Мушу про розмову 8 жовтня, як і самий Акт об'єднання, переслати на апробату Преосвященних нашого собору єпископів". . . (Лист від 12 жовтня 1942 р. ч. 3024). Про подібну заяву митр. Олексія ні архиєп. Ніканор, ні єп. Мстислав нічого не чули; навпаки, в листах з Києва до Владики Полікарпа, архиєп. Ніканор від 11. X, єп. Мстислав від 12. X, радили „абсолютно не зволікати з проголошенням „Акту поєднання" по церквах", бо - „час крайній".

Викликаний, як видно, в справі церковного поєднання до Райхскомісаріяту в Рівному, митр. Олексій був там принятий 23 жовтня начальником п. Пальцо, якому справа поєднання теж була представлена ще не скінченою: акт 8 жовтня 1942 р. це .був тільки „акт поєднавчої комісії", в якому подано „проект" умови поєднання двох церковних напрямків на Україні, який то „проект вимагає для свого здійснення згоди усього об'єднуючогося єпископату". Начальник Пальцо ніби привітав такий „крок" до поєднання, заявив, що церква мусить бути аполітичною, важніші справи в дальнішому рішати „в порозумінні з владою", а зміст одержаних відповідей від єпископів Автономної Церкви митрополитом має бути долежений особисто в Райхскомісаріяті. Про цю авдієнцію в Райхскомісаріяті митр. Олексій сповістив своїх єпископів листом від 29 жовтня 1942 р. з наказом приспішити відповіді; з тою ж датою розіслано було духовенству Автономної Церкви і згаданий вище обіжник Кремянецької Консисторії з виясненням, що Акт 8 жовтня 1942 р. це, мовляв, тільки проект поєднав-чої комісії.

До Адміністратури в Луцьку доходили тільки чутки про нове трактування митр. Олексієм підписаного ним Акту поєднання, а не було певних фактів. В цій ситуації митрополит Полікарп, керуючись високою ідеєю миру церковного для добра українського народу, рішив відбути подорож до Кремянця для особистої зустрічі з митр. Олексієм. В холодну осінню пору простою селянською фірою, бо других засобів комунікації не мав, відбув цю подорож з Луцька до Кремянця і назад близько 70-літній Архи-пастир. Зустріч з митр. Олексієм в Кремянецькім Богоявленськім манастирі відбулась 11-12 листопада. З особистих розмов стало ясно, що Акт поєднання, укладений, як видно з його тексту, в категоричній і довершеній формі, дійсно трактується тепер митр. Олексієм тільки як „проект поєднання". Мимо того, Владика Полікарп виніс з розмов вражіння, що митр. Олексій ,.твердо стоїть на ґрунті поєднання", чекає на решту відповідей від своїх єпископів для представлення німецькій владі цілої справи. „Хоч дехто з єпископів вже висловилися проти поєднання (єп. Пантелеймон, Леонтій, Іоанн Лавриненко), одначе було вражіння, що більшість єпископів-автономістів буде за поєднання".

Доклад німецькій владі в Райхскомісаріяті мав місце 27 листопада 1942 р. В листі до своїх єпископів з дня 15 грудня 1942 року ч. 3605 митр. Олексій писав: ,,27 листопада ц. р. відбулась моя конференція з представником вищої цивільної влади на Україні в справі поєднання. Мною був долежений зміст відповідей усіх наших Преосвященних на відомий акт 8. X ц. р., а також підкреслено майже загальне бажання нашого єпископату вирішити поєднавчу справу на Соборі Єпископів Екзархату. В дальшій розмові виявилося, що Собор Єпископів Екзархату не може відбутися до скінчення війни, коли визволиться вся Україна та запанує в ній спокій. Таким чином канонічне рішення та оформлення справи об'єднання припиняється до скінчення війни, а акт 8. X. ц. р. завішується до розглянення його на першому після війни Соборі Єпископів Екзархату... Треба думати, - кінчає митр. Олексій про поєднання, - що Господь дає час, щоб достойно підготовити і свято завершити велику ідею церковного поєднання". (Підкр. наше). Пізніше стало відомим ,,П о я с н е н н я", яке, йдучи по лінії бажань німецької влади, подав Владика Олексій представникові влади тоді ж, на конференції 27 листопада 1942 р. „Лише з чемности за-доволив я спробу митрополита Полікарпа об'єднати два церковних напрямки. На становищі князя Церкви і християнина я почував вказаним цю пропозицію не відкинути. Я не мав сумніву в моменті протокулярного об'єднання, що більшість підлеглих мені єпископів не ухвалять об'єднання і відкинуть його. До сього часу більшість єпископів вимагала скликання Собору... Зараз я сильно переконаний в тім, що на Соборі напевно не буде більшости за проектом об'єднання, і для того я є такої думки, що скликання Собору не дасть ніяких позитивних наслідків. Я вважаю небажаним скликання такого Собору, щоб уникнути дальших церковних незгод. Такою постановкою справи добрі заміри щодо об'єднання в інтересах церковного ладу не будуть пошкоджені, а тільки відсунені до часу, коли Україна буде звільнена і приведена до мирного часу. Олексій, митрополит Волинський і Житомирський, Екзарх України".

Митрополит Полікарп в листі до єпископів Автокефальної Церкви з дня 6 січня 1943 р. ч. 6 писав: „Надсилаю при цьому до Вашого відома відпис листа митр. Олексія до єпископів Автономної Церкви від 15 грудня 1942 р. Як можете бачити, лист цей є останнім нині словом єпископату Автономної Церкви відносно Акту поєднання 8. X. 1942 р. Нам, що перші вжили заходів до припинення в Православній Церкві в Україні розколу, який виникнув на Західній Україні в наслідок Московсько-большевицької окупації, залишається бути вірними ідеї автокефальности Української Православної Церкви та в цій ідеї усвідомляти духовенство і вірних, і це буде одночасно усуненням з нашої Церкви політики, якою від віків в цілях обмосковлення через Церкву нашого народу займалась в ній Москва. Очевидно, що з противниками цієї ідеї, як би вони не називались, - чи автономістами, чи екзархистами, - ми не найдемо спільної мови, але хто з них хоче не на словах, а на ділі поєднання з нами, для миру церковного і добра віруючого народу, з тим радо будемо співпрацювати, не чекаючи колишнього „собору єпископів екзархату"...

Митрополит Діонисій, з приводу сумної долі „Акту поєднання" писав митр. Олексію в листі від 20 січня 1943 р.: „Так ясний Почаївський акт нині довільно й дивно інтерпретується, особливо Вами, що стає просто моторошно . .. Звичайно, не можна не до-цінювати сторонніх факторів (розуміється німецька влада - І. В.), що часом гальмують самі добрі наші заміри і плани ... Але в кожному разі самому Вам ніяк не належало сходити з правильного шляху, що його Ви обрали в Почаєві 8 жовтня"... Справа поєднання Автокефальної й Автономної Церков в Україні, до якого німецька влада постаралась не допустити, ще більше викликала у окупаційної влади недовір'я до церковних сфер в Україні, особливо ж до ієрархії Автокефальної Церкви, як до національної української. Виявилось, що німці були обурені, як сміли єпископи Автокефальної Церкви, без порозуміння наперед з ними, розпочати поєднавчі кроки для встановлення церковного миру, коли, до того ж, не було дано дозволу німецькою владою відбути собор тих єпископів.

Дошукуючись, хто міг би бути головним ініціятором цієї „політичної", за висловом представників влади, акції поєднання, влада найперше скерувала цілий свій одіум проти єп. Мстислава, який вже раніше „ослухався" і не виїхав ані до Ростова на Дону, ані до Сталіне (Юзовка), ні до Ворошиловограду (Луганск). Начальник політичного відділу у Генерал-комісаріяті Волинь-Поділля так і заявив Владиці Адміністраторові, що єпископ Мстислав для того, мовляв, і в єпископи був висвячений, щоб „робити йому в Церкві політику". Участь його в делегації до митр. Олексія німецьку владу скріпила в цій думці. Скоро після того, як архиєп. Ніканор, по приїзді до Києва, був викликаний до ґестапо, де йому було заявлено, що влада не визнає поєднання Церков, переведеного без порозуміння з владою, - єп. Мстислав був викликаний до Рівного, де Заступник Райхскомісара Даргель поробив йому цілий ряд закидів. Ця розмова кінчилась тим, що єп. Мстислав був арештований.

Від цього почались митарства єпископа Мстислава, які продовжувались майже рік, аж до залишення німцями Києва при відступі на захід. Єпископ був вивезений до Чернігова, а звідтіля, через два з половиною місяці, до м. Прилуки на Полтавщині, де перебував на засланні чотири місяці, зобов'язаний увесь час мельдуватися, при чому німецькою владою заборонено було йому священнослуження; супроводив єпископа і на засланні добровільно перебував з ним ієромонах Іван (в світі Платон Чирва, б. келей-ник Владики Полікарііа). Коли з наближенням совітського фронту перебування в Прилуках стало вже небезпечним, дозволено було єпископові Мстиславу виїхати до Києва, де зобов'язаний був спочатку щодня, а потім двічі на тиждень мельдуватися на ґестапо. Митрополит Полікарп звертався, домагаючись звільнення на свободу єп. Мстислава, і до Райхскомісара Коха, і до головної команди Ґестапо, і до міністра на цілий окупований схід Розенбер-га, беручи, як треба, так небезпечного для німців єпископа на поруки; зокрема протестував проти заборони єпископові священо-служіння, що по канонах св. Церкви може робити тільки духовна, а не світська влада. Жодної відповіді на ці листи не мав від німецької влади Владика Адміністратор. Та влада не вважала навіть потрібним хоч раз повідомити митрополита про те, куди і за які провини вона вивезла єпископа Автокефальної Церкви в Україні. Тільки втеча німців з України поклала край страдництву єпископа Мстислава.

Така була історія невдалого Церковного поєднання в Україні року Божого 1942. Історик не може не бачити в ній знову ж таки фатальної ролі ворожого українському народові втручання в українське культурно-духове життя його окупаційної німецької адміністрації в Україні.

7. Втручання німецької адміністрації у внутрішній устрій Православної Церкви в Україні. Справа єп. Фотія Тимощука; декрет до нього Житомирського генералкомісара. Лист митр. Полікарпа до Райхскомісара України з дня 7 грудня 1942 р. Порушення німецькою владою основних канонів Православної Церкви щодо управління Церквою. Прірва між німецькою владою і українським народом. Недостойні виступи московської церковної ієрархії проти митр. Полікарпа. Відповіді на ці виступи православних ієрархів в Україні. Чи Владика Полікарп підпорядковувався Патріяршому Місцеблюстителеві митр. Сергію?

Страх німецької адміністрації перед сцентралізованою організацією в українськім народі, хоч би такою організацією була й Церква Єдина, подиктував німецькій владі заборонити поєднання в Україні автокефалістів і автономістів в одну Українську Автокефальну Православну Церкву. Цей же страх, сполучений з підсиленням недовір'я не тільки вже до митрополита Полікарпа, але й до митроп. Олексія, викликав дальші кроки адміністрації Коха по реорганізації церковного управління в Православній Церкві на Україні.

Як виявляється, ще перед з'їздом єпископів Автокефальної Церкви до Луцька, на планований Собор Єпископів 2-9 жовтня 1942 р., Владиці Ніканорові у Києві було поставлено вимогу, щоб він не підпорядковувався архиєпископові Полікарпові, як Адміністраторові Автокефальної Церкви, а Генералкомісарові Київському. Владика Ніканор цю вимогу відкинув (Прот. А. Дублянський. Ор. сії., стор. 43). Через місяць, вже після „Акту поєднання 8 жовтня 1942 р.", німцями не признаного, архиепископ Михаїл (сан архи-єпископа був наданий єпископу Михаїлові митроп. Полікарпом на початку листопада 1942 р.) був викликаний на 12 листопада 1942 р. до Генералкомісаріяту в Миколаєві. З великими труднощами, на вагонових тормозах, бо засобів комунікації німці не давали, добрався Архиепископ до Миколаєва; в Геиералкомісаріяті був при-нятий якимсь референтом; від цього референта вислухав заяву, що влада „не визнає Акту поєднання церковного від 8. X. 1942 р.", а сама об'єднає церкви по закінченні війни. Після цього референт дав архиепископу Михаїлові наказ на письмі Миколаївського Генералкомісара про те, що митрополити Полікарп і Олексій позбавляються права втручатися в церковне життя інших генералкомісарі-ятів поза своїми, де мають єпархії, а єпископам тих генералкомі-саріятів заборонено виконувати розпорядження митрополитів Полікарпа і Олексія; єпископи відповідають тільки перед генералко-місарами. Тоді ж наказано було архиєпископу Михаїлові переїхати з Кіровограду до Миколаєва не пізніше 12 грудня 1942 р., а 20 листопада 1942 р. архиєп. Михаїл одержав з Генералкомісаріяту листа, в якому повідомлялось, що Генералкомісар не визнає за ним титулу „архиєпископа", бо надав титул митрополит, що не має права адміністрування в Миколаївському генералкомісаріяті; надати тптул архиєпископа „може лише Генералкомісар за заслугу".Безпосередньо німецька влада тоді ще не повідомляла ні митр. Полікарпа, ні митр. Олексія про заборону їм церковного адміністрування поза Генералкомісаріятом Волинь-Поділля.

Про виступ Миколаївського Генералкомісара архиєпископ Ми-хаїл повідомив Владику Адміністратора, а при кінці того ж листопада 1942 р. став відомий Адміністратурі подібний же виступ Житомирського Генералкомісара, до адміністрації якого належала й Вінницька область з м. Вінницею. До Вінниці, як було вже вище сказано, був делегований Владикою Полікарпом єп. Фотій Тимощук, висвячений на єпископа 10 травня 1942 р. в Києві, як присланий кандидат в єпископи Вл. Полікарпом. Але місяців через два по хіротонії в єпископи до Адміністратури стали поступати недобрі чутки про минуле єп. Фотія, як позбавленого свяще-ного сану ще в 1934 р. Св. Синодом Православної Церкви в Польщі. Чутки знайшли повне підтвердження в актах Св. Синоду, в справі свящ. Пилипа Тимощука, присланих Адміністратурі з Варшави митроп. Діонисієм. Як писав пізніше (від 20 січня 1943 р.), митрополит Діонисій до митр. Олексія, - Тимощук „обманно достигнув єпископства", з тої причини, що ,,Ви (митр. Олексій) самочинно і протизаконне привернули його в священному сані... Діло про позбавлення священного сану о. Тимощука могло бути цілком невідоме митроп. Полікарпу. Ви про це повинні були пам'ятати". .. Дійсно, митроп. Олексій мав велику пам'ять, і трудно навіть припустити, щоб він, через руки якого, як канцлера Св. Синоду, а також і Волинського архиєрея від половини квітня 1934 р., проходила вся справа Тимощука, міг її забути.

Справа ж була в тім, що свящ. Пилип Тимощук, який весною 1932 р. з Східньої Волині перейшов нелегально польсько-совітську границю, втікаючи ніби від большевиків, дістав в Польщі призначення на парафію спочатку на Віленщині, а скоро на Волині, в грудні того ж року 1932 був арештований польською владою, як запідозрений у військовому шпіонажі на користь СССР. Превен-ційний арешт, коли йшло слідство, тривав півтора року, який увесь час -Тимощук сидів в Рівенській в'язниці. В травні 1934 р. Тимощук був суджений, разом зі своїми співучасниками, Рівенським Окружним Судом; Пилипа Тимощука було присуджено на 12 років каторжної в'язниці ,,за шпигунську діяльність на користь СССР, з якою метою він і прибув до Польщі"; присуд одночасно позбавляв Тимощука горожанських прав. Прокуратура Рівенського Окружного Суду надіслала відпис справи Тимощука церковній владі Православної Церкви, і в наслідок поданого вище судового присуду Св. Синод Православної Церкви в Польщі зняв з Тимощука сан священика. Відбував кару Тимощук в Дорогобицькій в'язниці, звідкіля був випущений совітською владою в листопаді 1939 р., коли ця, по договорі німців з СССР, окупувала Західню Україну. В цьому ж листопаді з'явився Тимощук до архиєп. Олексія в Кремянці і, очевидно, як той, Ідо за Польщі „постраждав", а перед теперішньою владою СССР був „заслужений", почав домагатися привернення йому сана священика і призначення на парафію. Консисторія змушена була відмінити постанову Св. Синоду і привернути ієрейський сан Тимощуку, а під тим же страхом перед новою владою архиєп. Олексій постанову Консисторії затвердив 17. XI. 1939 р. і призначив Тимощука на парафію спочатку до Володимира Волинського, а потім до м-ка Олика, де доручив йому і обов'язки благочинного. На цьому становищі застав Тимощука Владика Полікарп, коли, з приходом німецької влади, став, в силу декрету митрополита Діонисія з дня 11 серпня 1941 р., з вікарія епархіяльним архиєреєм Луцько-Ковельської єпархії.

Одержавши з Варшави документи в справі єп. Фотія від 1934 року, а також і нові дані про його другий (горожанський) шлюб, митрополит Полікарп, заборонивши на підставі рішення Єпископів на зібранні в Луцьку 6. X. 1942 р. єп. Фотія в священнослужен-ні, поставив його під суд єпископів Церкви. Єп. Фотій заборони митрополита одначе не послухав, продовжував у Вінниці і відправляти Богослуження і адмініструвати, став на антиканонічний шлях, що веде, згідно з прав. 28 св. Апостолів, до відлучення від Церкви. Про свої розпорядження відносно єп. Фотія з докладним виясненням, коли і за що був позбавлений сану о. Тимощук, Митрополит Адміністратор, листом від 4. XI. 1942 р., повідомив і Райхс-комісара України і Житомирського Генералкомісара. Наприкінці ж цього місяця листопада єп. Фотій надсилає з Вінниці Адміністраторові коротеньку записку, в якій називає Митрополита „зрадником України", а себе „борцем за Українську Церкву", і долучає при записці відпис „декрету" до нього, єп. Фотія, Житомирського Генералкомісара Ляйзера до „відома" Адміністраторові.

Головним змістом цього довгого „декрету" було те саме, про що в Миколаївському генералкомісаріяті було подано архиєп. Ми-хаїлові. „Райхскомісар, - пише в декреті єп. Тимощуку генерал-комісар Ляйзер, - подає через мене до відома, що віднині Ви, як єпископ, підлягаєте безпосередньо Генералкомісарові і будете одержувати вказівки, що до Вас стосуються, лише від мене. Адміністрації митрополита Полікарпа пан Райхскомісар ніколи не визнавав. Ви, пане єпископе, являєтесь тим самим в моїй генеральній області найвищим представником Автокефальної Православної Церкви ... Владою Генералкомісара я тимчасово призначаю Вас на посаду єпископа і можу Вас запевнити, що після закінчення року я дам Вам остаточне призначення, якщо воно знайде виправдання у Вашій діяльності, зустрінутій похвально з боку пана Райхс-комісара... У всіх ваших діях Ви відповідальні тільки перед Ге-нералкомісаром, як найвищим представником німецької імперії в Генеральній окрузі, і перед Вашим сумлінням. Бажаю Вам у Вашій діяльності і в інтересах німецького і українського народів цілковитого успіху... Моліться з дорученою Вам паствою за успіх німецької зброї"...

Після наради в Адміністратурі, Владика Митрополит Полікарп надіслав до Райхскомісара для України листа з дня 7 грудня 1942 року, в якому рішуче протестував проти порушення німецькою владою св. канонів Православної Церкви, проти розбиття єдности Церкви по генерал-комісаріятах, коли та Свята Українська Православна Церква від часів її організації при св. князі Володимирі Великому була єдиною Церквою під Митрополитом і керувалась в управлінні своїм церковним правом, своїми канонами, замісць яких встановлюється тепер влада генералкомісарів ... Що до особи єп. Фотія, то, повторюючи всі дані про нього, вже надіслані раніше, Владика Адміністратор писав, що він, митрополит, поставлений тепер в положення, коли треба слухати більше Бога, ніж людей (Діян. IV, 19), а тому не може погодитися з залишенням на ка-тедрі єп. Фотія і не припинить церковно-судового поступовання проти нього.

Відповіді на цього листа з дня 7. XII. 42 р. не було з Райхс-комісаріяту. Митрополит же Полікарп, не дивлячись на „декрет" Житомирського Генералкомісара, що давав єп. Фотію незалежність від якої-будь церковної влади, не припинив канонічного поступовання проти єп. Фотія. З огляду ж на заборону німцями скликувати Собори Єпископів, було застосовано анкетний спосіб, по думці пр. 19 Антіох. Собору, і своїми підписами єпископи Автокефальної Церкви винесли і ствердили постанову про позбавлення єпископства Фотія і про відлучення його від Церкви; духовенство і вірні Української Автокефальної Православної Церкви були повідомлені про це Архипастирським листом Адміністратора Церкви з дня 6 січня 1943 р. ч. 7. Він кинувся було до Автономної Церкви, але там його не приняли. ,,Я признаю, що позбавлення Тимощука священного сану в Луцьку переведено цілком правильно", писав митр. Олексій Владиці Діонисію (15. IV. 1943). Не дивлячись на все це, німецька влада тримала зовсім відлученого від Церкви бувшого єп. Фотія на катедрі у Вінниці впродовж ще січня і лютого 1943 р.; тільки на початку березня того року він зник, а де подівся, залишилось невідомим. В половині ж березня німецька влада увільнила з в'язниці єп. Автокефальної Церкви Григорія Огійчука, якого й настановила на катедру у Вінниці.

На 11 січня 1943 р. Владика Адміністратор Митрополит Полікарп був запрошений до Генералкомісаріяту в Луцьку, де заступник генералкомісара Ландрат, в присутности начальника політичного відділу Краузе, дав врешті і Адміністраторові Церкви (усно) розпорядження Райхскомісара Коха про нову організацію німецькою владою устрою Православної Церкви і управління нею в Україні. Основні точки цього розпорядження були списані членом Адміністратури прот. Миколаєм Малюжинським, який асистував Владиці Полікарпові при навішенні Генералкомісаріяту, а саме:

 „З огляду на теперішній час війни і транспортові труднощі, церковне управління обмежується генералкомісаріятами. Діяльність самого Митрополита-Адміністратора обмежується тільки ге-нералкомісаріятом Волинь-Поділля. Не може далі бути Собору Єпископів цілої Церкви. Може бути Собор Єпископів, де їх є кількох, тільки в генералкомісаріяті. Якщо є їх кількох, тоді одного з них генералкомісар призначає на „старшого єпископа". В генералкомісаріяті Волинь-Поділля таким „старшим єпископом" Автокефальної Церкви призначає Генералкомісар митрополита Полікарпа. Посвячення далі кого в єпископи може бути тільки за згодою Генералкомісара. Священиків на парафії призначає старший єпископ тільки за згодою на певну особу ґебітскомісара. Звільнення з парафій нелояльних священиків докопує, на внесок ґебітскомісара, генералкомісар, повідомляючи про це „старшого єпископа". Згідно з поданими засадами належить переробити і представити владі новий Статут Автокефальної Церкви в генералкомісаріяті. Сподіваюсь, - кінчив Заступник генералкомісара, - що на цих нових засадах життя Церкви прийде до нормального стану".

На цьому освідченні представника німецької влади авдієнція й скінчилася, бо митрополит Полікарп, після того, що писав Райхс-комісарові на тему реорганізації німцями церковного управління в листах з дня 7. XII і 25. XII. 1942 р. (відповіді на ці листи не було), - уважав безсенсовним вступати в якібудь розмови чи суперечки з приводу антиканонічних рішень окупаційної німецької влади, що так грубо топтала засади релігійної свободи й толе-ранції, нею ж облудно проголошеної в Розпорядженні Райхскомі-сара для України від 1 червня 1942 р.

На 12 січня 1943 р. був викликаний до того ж Генералкоміса-ріяту в Луцьку митроп. Олексій; йому так само було оголошено про той же новий порядок церковного устрою і управління в Автономній Церкві, а його скинуто з екзаршества в Україні та призначено тільки „старшим єпископом" Автономної Церкви в генерал-бецірку Волинь-Поділля. Так, замість поєднання в Україні в одну Українську Автокефальну Церкву двох в ній Церков - Автокефальної і Автономної, гітлерівська німецька влада утворила по числу генералкомісаріятів - Волинь-Подільський, Житомирський, Київський, Дніпропетровський і Миколаївський, - п'ять „автокефальних" і п'ять „автономних" генералкомісаріятських церков, на чолі яких в адмініструванні поставлені були німецькі генералкомі-сари, порядок, нечуваний навіть за цезаропапізму, Петром І від німців-протестантів перенятому, в Російській Православній Церкві, де губернатори (не чужовірці, як генералкомісари) не стояли над єпархіяльними архиєреями і не відали висвятою єпископів та призначенням священиків.

Так Православна Церква в Україні розпочала в своєму житті рік 1943, останній рік перебування німців на Україні. Як бачили, німецька окупаційна влада чим далі, тим все глибше рила прірву між собою і українським народом. Заборонивши всякі громадські зібрання, позакривавши середні і вищі школи в Україні, німецька влада була б не від того, щоб і церкви закрити: заборонила пастирські курси для підготовки священиків, церковні ради, собори єпископів, вмішалась у відправи церковного Богослуження, не дозволила зліквідувати виниклий з приходом німців розкол в Православній Церкві в Україні, а навпаки - ще більше розбила єдність Церкви, закривши центральні органи ЇЇ управління як в Автокефальній, так і в Автономній, церквах, зовсім принизила авторитет церковної ієрархії, підпорядкувавши православних єпископів, архиєпископів і митрополитів в їх управлінні Церквою своїм малограмотним, не тільки у відношенні церковної політики, гене-ралкомісарам...

У світлі цієї історичної дійсности, цих разячих фактів, які свідчать про те, в яке невимовно тяжке положення поставлена була, після півроку німецької окупації, Православна Церква, зокрема Українська Автокефальна, на „визволених" українських землях, - якже неправдиво, несправедливо і негідно ієрархів Церкви Христової виступають чини ієрархів Московської Патріярхії, на чолі з Місцеблюстителем Патріяршого Престолу Сергієм, митрополитом Московським, скеровані впродовж 1942 р. проти архиєписко-па (потім митрополита) Полікарпа, Адміністратора Української Автокефальної Церкви.

Вже з датою 5 лютого 1942 р. митрополит Московський Сергій звертається до „Православної пастви України" з посланням. В цьому посланні Місцеблюститель Патріяршого Престолу ділиться з своєю паствою одержаними ним в далекому Уляновську (на Уралі), куди з Москви в час війни подався митрополит, інформаціями про виступлення на Україні „єпископа Володимирсько-Волинсько-го Полікарпа Сікорського", виступлення „чисто політичного, а не церковного характеру", зроблене ним „по наказу політичної партії". Це петлюрівська партія; вона в „польському генерал-губернаторстві назвала себе „землячеством України" і проголосила себе однією з єпархій Православної Української Автокефальної Церкви; німецький же суд в Берліні, за підтримкою митр. Діонисія, зареєстрував цю єпархію. На чолі цієї „новоявленої групи автокефа-лістів" став єпископ Полікарп. Проголошена нечуваним способом „українська автокефалія призначена йти слідом за німецькими військами, за допомогою яких автокефалісти будуть під ноги підбивати своїй автокефалії український народ, хоче він цього, чи не хоче". „Як відомо, - каже митрополит Сергій, - наша Патрі-ярша Церква, слідом за апостольською наукою про походження державної влади, вимагає від свого духовенства лояльности до совітської влади. Незгідні з цим без шуму пішли до димісії, а деякі вивтікали за кордон. Непримиренність таку не можна, розуміється, оправдати з погляду Христової науки, але їй не можна відмовити відвертости або деякої порядочности. Сікорський не скористав ні з того, ні з другого виходу. Він залишився на службі у нас (рр. 1939-41. - І. В.), тобто відмовився від польської автокефалії, молився за совітську владу, або, принаймні, не відмовлявся від такої молитви. (Підкр. наше). Тепер же ми бачимо, що Сікорський, так роблячи, очікував тільки зміни в політиці, аби своє архиєрейство використати для зрадницького виступлення". Закінчує своє послання до української пастви митр. Сергій закликом „не спокушатися ніякими промовами спокусителя (єпископа Сі-корського), не мати з ним жодного спілкування, міцно триматися матері Церкви Православної та йти шляхом нею вказаним". „Преосвящених же архипастирів України, - звертається митроп. Сергій, - братерські умоляю бадьоро і молитовне стояти на сторожі своїй і не давати Богом дорученої пастви вовкам на загибель". Під цими „архлпастирями України" митр. Сергій міг розуміти тільки єпископів автономістів на чолі з митр. Олексієм, бо інших в юрисдикції Московської Патріярхії на той час в Україні не залишилось: „богомвстановленою" совітською владою були послані до димісії по тюремних казематах, таборах на Соловках, тундрах Сибіру.

Наступне послання митрополита Московського Сергія було від 28 березня 1942 р. до „православних архипастирів, пастирів і пасомих в областях України, поки ще занятих гітлерівськими військами". Було це Пасхальне послання, але присвячене цілком поставленню під „канонічний" суд єпископа Полікарпа Сікорського. Митрополит Сергій Старогородський, колись глибокий православний богослов, а тепер, на старість, політична в Церкві маріонетка в руках безбожної совітської влади, забув, що ще при патрі-ярхові Московському Тихоні існувала Українська Автокефальна Православна Церква, забув, що 15 років тому назад він сам, стаючи до послуг совітській владі, в ціну, за яку продавав Церкву безбожній владі, включив і ліквідацію Української Автокефальної Церкви. Деклярація митроп. Сергія совітській владі, в якій він закликав все православне духовенство і вірних „признати Радянський Союз своєю батьківщиною, радості і осягнення якої є наші радості і осягнення, а невдачі - наші невдачі" та пропонував „висловити всенародню подяку Радянській владі за увагу її до потреб духовних православної людности", - ця ганебна деклярація, що обурила православний світ, була подана митроп. Сергієм 16/29 липня 1927 р. (Проф. Й. М. Андреев. „Краткій обзор исторіи Рус-ской Церкви от революцій до наших дней". 1952. Стор. 50). А вже в жовтні того ж 1927 р. на другому Всеукраїнському Православному Церковному Соборі цей Собор „з об'єктивних причин (тобто на вимогу уряду) здіймає з митрополита Липківського тягар митрополичого служіння", від чого й почалась та швидко й скінчилась ліквідація Української Автокефальної Церкви на очах Міс-цеблюстителя Патріяршого Престолу митрополита Московського Сергія.

В непам'ть митрополита Сергія пішла ця автокефалія Православної Церкви в Україні, і він в пасхальному посланні 1942 р. до „пастви в областях України" знову, як і в посланні від 5 лютого 1942 р., злословить про якесь (неіснуюче) „землячество українців в німецькому генерал-губернаторстві в Польщі", яке, утворивши „українську автокефалію не рахуючись ні з канонами, ні з правами законної ієрархії(?), вривається на Україну слідом за німцями, і доки ці, знущаючись над неозброєними людьми, будуть громити економічне та культурне життя українців, ті будуть громити віковий устрій, насаджуючи автокефалію". „А що ж сказати про вину архиєрея, який, зрадивши і присягу архиєрейську і своє сумління, поставив своє архиєрейство на службу злочинному підприємству?". . І далі, згадавши, видно, свій зрадницький чин р. 1927 супроти архиєрейської присяги в Церкві, митрополит Сергій злословить на архиєпископа Полікарпа: „Тепер ми чуємо, що єпископ Полікарп Сікорський пішов до фашистівської влади і повторив давно сказані слова: „що мені хочете дати, і я вам його видам" (Мт. XXVI, 15).

За „змову єпископа Полікарпа з фашистами", яка змова є „зрадою ділу народньому", а значить і „ділу православія", єпископ Полікарп підлягає, читаємо в пасхальному посланні митроп. Сергія, „позбавленню сану і чернецтва з виключенням його з духовного стану". Але до церковного суду над ним в цій справі митр. Сергій накладає на архиєпископа Полікарпа заборону в священно-служенні, як передсудову міру, про що й проголошує в цім посланні єпископу Полікарпові і „всій церковній громаді". Коли ж єпископ Полікарп „насмілиться не послухатись цієї заборони моєї", - каже в посланні митр. Сергій, - то „сам на себе винесе засуд". „Православні архипастирі, пастирі і паства! Коли побачите, що єпископ Полікарп священнодіє, або дає які архиєрейські розпорядження, то знайте, що перед вами вже не православний єпископ Полікарп, а простий мирянин Петро Сікорський, позбавлений всякого священства і архиєрейської влади"...

З тою ж датою 28 березня 1942 р., яку має це пасхальне послання митр. Сергія, була оприлюднена й постанова Собору Російських Архиєреїв під предсідництвом митр. Сергія: „Висновок Його Блаженства по судовій справі єпископа Полікарпа Сікорсько-го, даний в пасхальному посланні Його Блаженства, признати справедливим і канонічне правильним та ствердити нашим соборним голосом". Підписало, крім самого Місцеблюстителя митр. Сергія і митр. Київського і Галицького Николая Ярушевича, - вісім архи-єреїв, під час другої світової війни наставлених на хатедри, всі поза Україною. Врешті з тою ж датою 28 березня 1942 р. випустив своє послання „Православному клирові і боголюбивим православним мирянам Церкви Київської та інших українських єпархій" і Николай митр. Київський і Галицький, Екзарх України, якого в час війни на Україні не було і невідомо куди він подався. В своєму посланні „Екзарх України", обзиваючи єпископа Полікарпа такими словами, як: „партійний політик-петлюрівець, а не православний архиєрей", „гітлерівський льокай", „отщепенець Церкви Православної" і т. подібне, пише, що він, працюючи з єпископом Полікарпом на Волині в Луцьку в рр. 1940-41, бачив, як єпископ Полікарп „до мозку костей був просякнутий стремлінням скорше побачити Україну під владицтвом німців", що „своє діло тайної підготовки запродати український народ німецькому фашизмові єпископ Полікарп робив, ні з чим не рахуючись"... Хоч, будучи на Волині в 1940-41 рр., Екзарх Николай „на власні очі бачив, як в його особі віруючі українці у всіх західніх областях радісно вітали своє повернення в лоно Матері-Церкви" (Московської), одначе він в посланні пише: „Умоляю всіх православних клириків і православних людей українських єпархій не мати жодних зносин з Полікарпом, вже засудженим Місцеблюстителем, і бути вірними св. Матері-Церкві нашій, щоб не загинути душам вашим вічною смертю".

Чи доходили ці ляментації московської ієрархії з півночі на українські землі, заняті в 1942 р. німецькими військами? Адміністратура Української Автокефальної Церкви в Луцьку їх не мала в повних текстах, але Німецьке Інформаційне Бюро (в Рівному на Волині), яке розсилало повідомлення для видаваних німцями часописів в українській мові, інформувало й про зміст згаданих вище послань митрополита Сергія і Николая, бо ж за кордоном, на Заході, ширила заклики цих послань до українців інформативна служба Англії, союзниці тоді з СССР. З повідомлень Німецького Інформаційного Бюро українські часописи уміщали замітки під наголовками: „Знаряддя в руках большевиків, Фальшива гра Московського митрополита Сергія, Сергієво лицемірство з обуренням відкинено" та інші. Появилися в часописах свідчення, з приводу інспірованої большевицькою владою акції митр. Сергія проти Владики Полікарпа, як самого архиєп. Полікарпа, так і єпископів Автономної Церкви. Архиєп. Полікарп, зовсім непідсудний митр. Сергію, бо ж не був він в його канонічній юрисдикції, а в юрисдикції митроп. Діонисія, писав, що „намагання митр. Сергія виключити мене з церковної спільноти та встрявання його в наші церковні справи ще раз доказують, як тісно він зрісся з больше-визмом та як мало йому лежить на серці церковне життя України"...

Від ієрархії Автономної Церкви було освідчення, яке підписали митрополит Олексій і архиєпископ Антоній (Марценко) та Си-мон (Івановський), які признали себе, як знаємо, в юрисдикції Московської Патріярхії. Але про свого кіріярха теперішьного митр. Сергія вони написали таке: „Митр. Сергій віддавна є знаряддям в руках московських безбожників . . . Підписані архиєпископи і єпископи Православної Церкви в Україні освідчують перед цілим світом, що напади митроп. Сергія на архиєпископа Полікарпа також торкаються і нас, хоч ми і заступаємо інший напрямок в рамах Православної Церкви в Україні, що ми також не вважаємо митр. Сергія за відповідального речника почувань православних віруючих в Україні. Своїм виступом м. Сергій санкціонує сьогодні для Москви кількадесятилітній кривавий Кремлівський терор проти християнської релігії, проти Церкви і всіх віруючих".. .

Очевидно, що ієрархи Автономної Церкви, так трактуючи в пресі митр. Сергія, не могли в своїй боротьбі з ієрархією і духовенством Української Автокефальної Церкви посилатися на заборони і анатеми, проголошувані на Владику Полікарпа в посланнях Місцеблюстителя Патріяршого Престолу митроп. Сергія. Отже не мали ці послання жодного значення в ділі християнської місії і відродження Церкви на українських землях в часі війни в рр. 1942-43. Але, будучи опубліковані потім Московською Патріярхі-єю р. 1943 в книзі „Русская Православная Церковь й Великая Оте-чественная Война. Сборник церковних документов", звідкіля взяті й вище приведені цітати з послань тих, внесли вони дезорієнтацію в питання, мав, чи не мав право митрополит Сергій з своїми єпископами судити (хоч би і за „політику") Владику Полікарпа Сікорського, тим більше, що до засуду Владики Полікарпа м. Сергій збаламутив і вплутав навіть східніх православних патріяр-хів - Антіохійського, Олександрійського і Єрусалимського. Митр. Сергій твердить в посланні, що єпископ Сікорський відмовився від польської автокефалії і „залишився на службі у нас"; митр. Николай у свому посланні пише, що єпископ Полікарп „служив з ним в Луцькому соборі, поминав за богослуженням Патріяршого Місцеблюстителя, брав участь в хіротонії в Луцьку єпископа Вені-ямина"; митроп. Олексій в листі від Ічервня 1942 р. до архиєп. Полікарпа писав: „Усі ми добровільно підпорядкувались Патріяр-хії, послали туди свої деклярації, поминали м. Сергія за богослуж-бами і виконували безпрекословно зарядження Патріярхії".. . Яка була вартість тієї „добровільносте" у самого Владики Олексія, видно з вище приведеної заяви його про митр. Сергія, яку підписати мусів теж „добровільно" на пропозицію Німецького Інформаційного Бюро. Молитовне ж єднання, як і поминання за богослуж-бами іерархичного зверхника Помісної Церкви чи єпархії, в церквах яких відправляється священнослужителями іншої юрисдикції богослужба, зовсім не означає ще підпорядкування того священнослужителя юрисдикції того місцевого зверхника. Найголовнішим в цій справі є те, що Владика Полікарп, як подано нами вище (підрозд. 2), деклярації про зречення юрисдикції Православної Автокефальної Церкви в Польщі не склав і до Москви на виклик не їздив, як і архиєпископ Поліський Олександер, так що митр. Олексій неправду написав про надіслання всіма архиєреями Захід-ньої України, окупованої радянською владою в рр. 1939-41, покірливих деклярацій митр. Московському Сергію. Але найпевнішим свідком канонічної непідлеглости Владики Полікарпа митроп. Московському Сергію являється сам митр. Київський і Галицький Николай, він же і екзарх України, бо він в своєму посланні, вище ці-тованому, каже: „В своїм часі я рапортував Блаженнішому Сергію, Патріяршому Місцеблюстителеві, про ухилення Полікарпа Сікор-ського від виявлення на письмі свого канонічного послушенства Московській Патріярхії, вбачаючи в цьому приховані ним особли-ливі пляни щодо майбутньої його церковної орієнтації. Тепер же стало ясним, що Полікарп Сікорський тільки й очікував моменту, щоб зрадити святу матір-церкву". (Московську).

Не дивлячись на таке ясне свідоцтво нині покійного митрополита Николая Ярушевича, подане до прилюдного відому ще р. 1943, через кілька років після історичних подій українського церковного життя часу другої світової війни, коли ієрархія УАПЦер-кви на чолі з митрополитом Полікарпом була змушена вже емігрувати на Захід, знайшлися українські історики, які в зошиті 8 „Енциклопедії Українознавства" вид. Наук. Т-ва їм. Шевченка в ст. по історії УПЦеркви допустилися неправдивого твердження про те, що „Єпископ Полікарп признав зверхніть Московського патріярха" (проф. М. Чубатий, сторінка 618). Докладна наукова аналіза цієї неправди М. Чубатого була дана проф. Романом Смаль-Стоцьким в ст. „У справі св. пам. Митрополита Полікарпа", де він стверджує, захищаючи честь НТШ, що - „М. Чубатий впровадив в Енциклопедію НТШ безкритичну комуністичну тезу щодо визнання московського патріярха тодішнім єпископом Полікарпом, як тезу об'єктивної української науки, що діє у вільному світі; за це відповідає сам М. Чубатий особисто, і ніхто інший". (Часопис „Свобода" за чч. 10, 11 і 12 лютого 1955 р.).

 

• ВКонтакте