10. Українська маніфестація в Почаєві 10 вересня 1933 р. Посольські віча на Волині з домаганням окремого правлячого єпископа-українця на Волині. Порушення цієї справи у Митрополита Міністром Ісповідань; призначення Св. Синодом на Волинську катедру архиєпископа Гродненського Олексія (Громадського). Біографічні дані архиєпископа Олексія. Урочиста зустріч архиєп. Олексія в єпархії. Зміни в адміністративнім апараті Волинської Духовної Консисторії. Волинське Єпархіяльне Зібрання представників духовенства і мирян 29-30 січня 1935 р., його головні ухвали і значення в дальшому житті Волинської єпархії

А. Світіч пише: „Православна Церква в Польщі, штучно відірвана від Церкви Російської, а через те й від Церкви Вселенської, як такої, стала об'єктом для всіляких експериментів не тільки з боку державної влади, а навіть і окремих національних меншостевих (?) угруповань. Головна роля належала тут українцям, які проживали переважно на Волині і пробували зробити Церкву знаряддям національно-політичної боротьби ... Велику ролю в цій українізації (Церкви) відограли посли і сенатори, що належали до урядового табору т. зв. „Безпартійного Бльоку співпраці з Урядом". При допомозі цього „Бльоку", а вірніше - приналежних до нього українських послів Сейму і сенаторів, - була організована восени 1933 р. в Почаївській Лаврі демонстрація українців проти „Московської" ієрархії на чолі з митроп. Діонисієм. Дійсно, в Почаївській Лаврі мали місце 10 вересня 1933 р. сумні події, що бо-лісно відбилися в серцях православно-віруючих людей"... (Ор. сіt., стор. 67, 71). К. Н. Ніколаєв вбачає, невідомо на якій підставі, в улаштуванні української маніфестації в Почаєві 10 вересня 1933 року руку урядової Варшави: „Дали знать українським шовіністам, і 28 серпня/10 вересня 1933 р., в день преподобного Іова, в Почаївській Лаврі була влаштована демонстрація против митр. Діонисія" (Ор. сіt., стор. 245). Митр. Іларіон в українській маніфестації в Почаївській Лаврі 10 вересня 1933 р., „зручно підготовленій послами полонофілами („бебеками")", бачить „повернення Почаїв-ської Лаври на свою віковічну дорогу", бо ж „Почаївський мана-стир хотів злитися з народом, але його Провід не давав йому цього". .. („Свята Почаївська Лавра". Вінніпег. 1961, стор. 358-364). В дійсності, сама Почаївська Лавра, чи Почаївський манастир, не вважаючи на те, що в стінах його 3-10 жовтня 1921 р. відбувся український з'їзд представників духовенства і мирян Волині, а 10 вересня 1933 р. велична українська протиросійська маніфестація, був увесь час за новітньої Польщі фортецею російськости: українізація його не мала місця.

Українська Почаївська маніфестація 10 вересня 1933 р. була в розвитку українського церковного руху в Православній Церкві в Польщі, як вже вище сказано, дальшим кроком вперед, в домаганні, щоб найбільша українська єпархія тої Церкви - Волинська - мала правлячого Владику її українця. Ініціятива цієї маніфестації вийшла цілком від проводу українського церковного руху. Стало відомим, що Волинська Духовна Консисторія видала духовенству зарядження організувати на цьогорічний відпуст на день преподобного Іова Почаївського 10 вересня численні хресні ходи і прощі до Почаївської Лаври з тої нагоди, що цього дня Волинська єпархія мала б відзначити 20-літній ювілей єпископства мит-роп. Діонисія, висвяченого на єпископа Кремянецького у Фомину неділю 1913 р. в Почаївській Лаврі; другого дня мала бути в Лаврі ж урочиста академія на честь Ювілята. Було очевидно, що таке імпозантне свято було б використане противниками розмосков-лення Церкви на Волині, як атут проти українських „смутьянів", коли „народ Православної Волині" так звеличує свого Архипасти-ря і вірний йому... Тому й рішено було перевести маніфестацію в самій Лаврі, в приявності ієрархії і мас народніх, головним гаслом якої була вимога: „Для Волині правлячий Єпископ-Українець!"

Українська Парляментарна Репрезентація Волині, члени якої мали організувати цю маніфестацію, не могли, будучи в співпраці з Урядом, не довести до відома Волинського воєводи про цей свій замір; одержали його згоду, гарантуючи при цьому повний порядок маніфестації, аби вона ні в чому не порушила богослужбових чинностей в Лаврі і не була ображенням релігійних почувань народу. Звідсіля, не тільки не було агітації українців чи української преси, щоб люди не йшли до Лаври на 10 вересня (А. Сві-тіч), а навпаки: до тих прочан, що йшли за закликом духовенства, долучились кадри молоді, національне свідомої, що, за закликом українських послів і сенаторів, понаїздила до Почаєва на день 10 вересня, молоді, що її А. Світіч, не знаючи її й не бачивши, кваліфікує як „байдужу до Церкви і до справ віри"... (стор. 72).

 І А. Світіч (стор. 72), і митроп. Іларіон (Ор. сіt., стор. 362) розповідають, що українська маніфестація почалась і відбувалась в час, як після Служби Божої в Успенському соборі Лаври вийшла з собору процесія з мощами преподобного Іова й обносила їх хресним ходом навкруги собору. „Ось вийшла процесія з мощами преподобного Іова", - пише митр. Іларіон: „Усі юнаки з транспарантами поставали в два ряди по всій дорозі. Усі єпископи, усе духовенство, увесь народ уп'яли очі свої в написи і читають їх... Тиша, порядок, побожність". „Двинувся, - пише А. Світіч, - хресний ход з мощами преподобного Іова, українці викинули на Лаврській дзвіниці свій національний жовто-блакитний прапор, розвернули раніш заготовлені транспаранти і знамена та голосними викриками стали вимагати видалення з Волині „москалів", московської ієрархії і духовенства"...

Неправдою в цих оповіданнях є те, що маніфестація ніби мала місце вже в час релігійної процесії обнесення св. мощів преподобного Іова Почаївського навкруги Успенського собору. Маніфестація відбулась по закінченні Богослужб, в часі, як митрополит і всі єпископи, в супроводі духовенства, слідували „зо славою" з Успенського собору манастирським подвір'ям вниз, до архиєрей-ського дому, дорога зовсім не „довга". Подвір'я велике було повне народу; українська молодь заняла місця по дорозі слідування єпископів і духовенства і при їх появі зі сходів галереї собору розвинула приховані прапори з написами-гаслами маніфестації. Ці гасла, викликувані також юнаками, вірно передані у А. Світіча, як: „Для Волині - правлячий епископ-українець", „Українському народові український єпископат". „Домагайтеся українізації Церкви", „За українську богослужбову мову", „Геть русифікаторів в Церкві" і т. п. Що „тисячі народу, як тільки митрополит Діони-сій показався, загукали: „Діонисію, геть у Москву!" (митр. Іларіон, стор. 362), - то про таке довелось прочитати тільки тепер, на чужині. Що „митрополит Діонисій утратив притомність, і духовенство на руках понесло його до архиєрейського дому, а молодь не переставала вигукувати на всі голоси"... (Іbid.), то це теж пізніша леґенда. Митрополит, єпископи і духовенство увійшли до архиєрейського дому, а народ з манастирського подвір'я посунув на площу м-ка Новий Почаїв, на посольське віче, заповідже-не раніш і зголошене, як належало, адміністрації. Що під час маніфестації в стінах Лаври „поліція охороняла єпископат" (ІЬіd.), то цього не було, як і пише К. Ніколаєв: „Поліція була відсутня, і демонстранти почували себе вільно" (Ор. сіt., стор. 245)), - маніфестація переходила з відома влади.

На посольському вічу, де було кілька тисяч народу, промовляли посли до Сейму М. І. Бура, С. І. Скрипник, М. Ф. Тележин-ський, сенатор Ін. Гловацький. Всі вони говорили на тему розмо-сковлення Церкви на Волині, розповіли історію дотеперішньої боротьби українців за Рідну Церкву, за живу українську мову в Бо-гослуженні, за український єпископат для українського народу, кликали домагатися, щоб на Волині був правлячий епископ-українець. На вічу схвалено було відповідні резолюції, головним дезидератом яких було - призначення на Волинську катедру окремого правлячого Владики-українця. Від імени народнього зібрання схвалену на вічу резолюцію доручено було послами в архиєрей-сьокму домі; до них не вийшов митрополит Діонисій. а вислав архиєпископа Гродненського Олексія і єпископа Полікарпа, як українців; до народу ні архиєпископ Олексій, ні єпископ Полікарп не промовляли.

Вістка про українську Почаївську маніфестацію розійшлась скрізь по Волині й українському Поліссі, підіймаючи настрої свідомих українців і ширячи національну свідомість в масах. Послів запрошували до переведення віч і вияснення подій в церковному житті, і ряд віч було переведено по містах і більших селах Волині. Ухвали тих віч - з домаганням мати на Волині правлячого єпископа-українця - надсилались владі церковній і цивільній. На підставі цих ухвал народніх віч, починаючи від віча під час По-чаївської маніфестації 10 вересня 1933 р., воєвода Волинський Г. Юзевський порушив перед центральною владою у Варшаві справу про необхідність мати на Волині на місці православного архи-єрея для управління єпархією, який пильнував би і своєчасно задовольняв слушні потреби православного населення Волині. Наслідком цього представлення воєводи Волинського, було звернення до Митрополита Міністра Освіти і визнань релігійних Єндже-євича, аби Св. Синод Православної Церкви обміркував і вирішив питання про призначення на Волинську катедру окремого правлячого єпископа.

Пройшло півроку від тих подій в церковному житті на Волині, коли врешті постановою Св. Синоду Православної Церкви в Польщі 2 березня 1934 р. було принято до відома зречення митрополита Діонисія від катедри Волинського архипастиря і призначення на катедру Волинського єпархіяльного архиєрея архиєпи-скопа Гродненського і Новогрудського Олексія, від дня 15 квітня 1934 р. Кандидатура архиєпископа Олексія була узгіднена, розуміється, з польським урядом, для якого, в підтримці ним українського церковного руху, потрібувався на катедрі Волинського архиєрея українець досить „стриманий" в свому українстві; другий українець в складі єпископату Православної Церкви в Польщі, єпископ Полікарп, не був підходящим під цим оглядом, та й дворічний всього стаж в сані єпископа напевно з боку самого Синоду викликав би рішучий спротив призначенню Архипастирем на найбільшу Волинську єпархію єпископа Полікарпа.

Архиєпископ Олексій, у світі Олександер Яковлевич Громадський, народився 1 листопада 1882 р. в патріярхальній родині дяківській с. Докудова в північній частині Холмщини, на Підляшші. Скінчив він Холмське духовне училіще і Холмську Духовну Семінарію, від якої був посланий до Київської Дух. Академії. Курс Дух. Семінарії в Холмі в рр. 1898-1904 Громадський проходив за ректорства в ній архимандрита Євлогія Георгієвського і інспекторства ієромонаха Діонисія Валединського, визначних потім російських ієрархів: Євлогій, архиєпископ Холмський, потім Волинський, член 2 і 3 Державних Дум, скінчив життя в сані митрополита на чужині в Парижі; Діонисій був потім митрополитом Варшавським, Головою Православної Церкви в Польщі. У митр. Євлогія в його споминах „Путь моей жизни" (Париж. 1947.) читаємо про духовенство холмське і Холмську Дух. Семінарію:

 „В 60-их роках XIX стол. все духовенство цього краю (Холмщини) ще розмовляло по-польськи. Російська мова і тепер вважалась ,,хлопською" (мужицькою); мовою освіченого громадянства, „паньською" була мова польська. Мені, руссакові, здавалось це образливим, і я почав виправляти цю лінію, старався юнацтву в семінарії вияснити долю Росії, православія, дати їм поняття про „Святую Русь"; словом, взяв лінію не тільки церковного, але й національного виховання. Іноді відчував я протест собі, як „кацапові", але - нічого... Я став твердою ногою на свою позицію" (стор. 97). З цією ідеологією „Святої Русі" Олександер Громадський скінчив Холмську Семінарію, р. 1904 вступив до Київської Дух. Академії і скінчив магістрантом Академію. Революційні роки 1905-06 часів наших студій в Академії не змінили його поглядів, і він залишався впродовж всіх чотирьох курсів Академії посеред „холмщаків", як прозвали у нас на курсі „істинно-руських" студентів, що були переважно вихованцями Холмської Семінарії. І вже через ЗО років, в часах пропаганди в Польщі „польського право-славія" і наступу католицтва для „ревіндикації душ", Владика Олексій в розмовах зо мною пригадував мені наші студентські часи й казав: „Ви, ліберали, не знали життя й робили революцію; ми ж, чорносотенці, як ви називали, на Холмщині варились в польському кітлі і бачили, чим те все пахне... Тепер ви бачите, що правда була по нашій стороні".

По скінченні Академії р. 1908 Олександер Громадський, одружившись, прийняв сан священика і в рідному Холмі був другим священиком при Холмському соборі і членом Духовної Консисторії, а потім і законовчителем Холмської мужеської гімназії. В часі першої світової війни р. 1914 був призначений на посаду Холм-ського єпархіяльного наблюдателя церковно-парафіяльних шкіл і брав участь у місійній акції архиєп. Євлогія, тоді вже Волинського, в Галичині по наверненню греко-католиків на православіє. Року 1916 був призначений єпархіяльним наблюдателем церковно-парафіяльних шкіл Кишиневської єпархії, на катедру якої був переведений в кінці 1915 р. єпископ Холмський Анастасій (нині митрополит Зарубежної Рос. Церкви). З революцією 1917 р., коли Бесарабія, з Кишиневською в ній єпархією, занята була .румунами, від'їхав до Києва, а потім до Кремянця на Волині, куди реевакувалась з Москви Холмська Духовна Семінарія. Тоді єпископ-віка-рій Кремянецький Діонисій, повернувшись з Києва в січні 1919 р. до Кремянця, приступив до організації церковного життя і управління на Західній Волині, і в цій справі правою його рукою став о. Громадський на становищі Голови Волинського єпархіяльного управління (Дух. Консисторії), а також потім і ректора Кремя-нецької Дух. Семінарії.

11 лютого 1922 р. прот. Олександер Громадський приймає з рук єпископа Діонисія чернечий постриг (нещасливий ще в холм-ському його житті шлюб його з дружиною Раїсою був розв'язаний) з ім'ям в чернецтві Олексія (день Ангела 25 лютого), а 12 лютого возводиться в сан архимандрита. Виконуючи побажання Єпархіяльного з'їзду, що відбувся в Почаєві 3-10 жовтня 1921 р., про відновлення стародавньої єпископської катедри Луцької, собор єпископів в січні 1922 р. ухвалив цю катедру відкрити; на єпископа-вікарія Луцького обрано було архимандрита Олексія. 2 вересня 1922 р. в Почаївській Лаврі відбулось наречення, а 3 вересня - хіротонія в єпископа Луцького архимандрита Олексія Громадського. Знаменна промова до єпископа Олексія, при вручанні йому архипастирського жезла, митрополита Юрія Ярошев-ського приведена нами вище (підрозд. 3). Як вікарний єпископ Луцький, з перебуванням в Кремянці, владика Олексій пробув на Волині тільки 4 місяці. В січні 1923 р. був він делегований Синодом до Гродна для тимчасового кермування Гродненською єпархією, а далі й залишився там на катедрі правлячого єпископа більше 11 років, від 3. VI. 1928 р. в сані архиєпископа.

Треба сказати, що перебування правлячого Волинського архи-єрея далеко поза Волинню, у Варшаві, впродовж більш вже як 10 років, було дуже шкідливим для церковного життя Волині, незалежно навіть вже й від того, що він не був одної національности з своєю українською паствою на Волині. Тому Владику Олексія при його переїзді з Гродна до Кремянця вже на кордоні Волинської єпархії урочисто зустрічало духовенство і паства; масова зустріч була на залізничому двірці в м. Рівному, звідкіля архиєпи-скоп Олексій до Кремянця їхав в авті через Дубно, де теж була масова зустріч в Іллінському соборі. Отже такі оповідання, як: „Село зустріло арх. Олексія байдуже, а міста вороже, в часі його проповіді по-українськи в Луцьку з собора почали виходити богомольці" (К. Ніколаєв. Ор. сіt., стор. 247), - були плодом фантазії рновців. Тверду позицію щодо промови до народу архиєпи-скоп Олексій зайняв відразу. При зустрічі Владики в Іллінському соборі в Дубні настоятель його прот. І. Карвовський вітав Владику в російській мові; архиєпископ промовив у відповідь по-українськи; при зустрічі в Богоявленському манастирі в Кремянці єпископ-вікарій Симон вітав архиєпископа Волинського в російській мові, єпископ-вікарій Полікарп - в українській, у відповідь архиєпископ Олексій промовив до своєї нової пастви в мові українській. Очевидно, що розголос про таку поставу архиєпископа Олексія відразу пішов по всій єпархії, роблячи перелом в багатьох з духовенства щодо мови їх проповіді в церквах.

Коли мав, з призначенням на Волинську катедру архиєпископа Олексія, наступити новий курс в управлінні єпархією по складу її населення майже українською, то потрібно було найперше змінити адміністративний апарат Волинської Духовної Консисторії. Архиєпископ Олексій любив робити все, як він висловлювався, „постепенно". Коли в Консисторії очікували, що зараз посипляться „звільнення", то цього не сталося. В складі урядовців Консисторії більше було українців, що мусіли бути тільки виконавцями постанов досьогочасного проросійського проводу; незначна кількість росіян відразу стали лояльними. Зміни мали наступити. на верху, на становищі секретаря Консисторії, яким був правник В. Покровський, твердий в своїх переконаннях русак, і на становищах оо. членів Консисторії. Архиєп. Олексій подбав про забезпечення й В. Покровського, запропонувавши йому прийняти сан священика і бути зверхштатним членом Консисторії, завідуючи Єпархіяльним свічним складом. В. Покровський погодився, був висвячений на священика, отримав сан протоєрея, звільнений був, на його просьбу, від членства в Консисторії (з 1 лютого 1935 р.), а потім залишив і завідування свічним складом, маючи настоятель-ство в церкві на передмісті Кремянця і вислужену емеритуру. На секретаря Волинської Духовної Консисторії був покликаний архи-єпископом Олексієм, на початку вересня 1934 р., генеральний секретар Т-ва ім. митр. Петра Могили І. Ф. Власовський. Що ж торкається змін в складі оо. членів Консисторії, то справа та тягнулась перших 9 місяців управління єпархією архиєп. Олексієм. Церковний центр у Варшаві, втручаючись в ту справу, хотів оточити Владику Олексія такою колегією оо. членів Консисторі з українців же, які були одіозними для українського громадянства, і призначення їх відразу б підірвало авторитет українського Владики. В розв'язанні цієї справи допомогла державна адміністрація, якій, згідно з „Тимчасовими правилами від ЗО січня 1922 р/', були вже представлені архиєпископом накинуті з церковного центру кандидати; воєвідський уряд на них не погодився. На 1 лютого 1935 р. Волинська Дух. Консисторія і в складі оо. духовних ЇЇ членів відповідно була підібрана, стала українською.

Правними нормами внутрішнього життя Православної Церкви в Польщі, в очікуванні, коли врешті буде скликаний для встановлення їх Помісний собор Церкви, продовжували залишатися „Тимчасові правила від ЗО січня 1922 р." міністра ісповідань А. Поні-ковського. В них про єпархіяльні зібрання, як соборний орган управління єпархією, сказано тільки, що вони „можуть відбуватися за попереднім повідомленням про них воєводі" (пр. 14). Таких зібрань на Волині не було вже від жовтневого Єпархіяльного Зібрання 1921 р. Рішено було скликати таке Зібрання на 29-30 січня 1935 р. Взяли в ньому, під головуванням архиєп. Олексія, участь єпископи-вікарії Симон і Полікарп, члени і секретар Дух. Консисторії, представники від духовенства, обрані на зібраннях духовенства по одному представникові від 55 деканатів єпархії; 9 повітових протоєреїв, благочинний манастирів; православні посли і сенатори від Волині, члени Передсоборної Комісії від Волині, голова і члени Управи Т-ва ім. м. Петра Могили, представники Волинської Дух. Семінарії і Луцького Чеснохресного Братства.

У вступному слові, при відкритті 29 січня 1935 р. Єпархіяльного Зібрання, архиєп. Олексій казав: „Давно ми всі чекали цього Зібрання, бо нам присуща свідомість, що нема кращого способу устрояти єпархіяльне життя, як зібратися усьому єпархіяльно-церковному тілові соборне, разом і однодушне, в мирі й згоді вирішити питання того життя"... Навівши з історії православія на Волині давні соборницькі традиції, в яких була „сила і тривалість православія", Владика казав: „Наше Зібрання являється через 14 літ наслідником Єпархіяльного Волинського Зібрання 1921 року, і йому треба тільки згадати заповіти цього останнього і продовжувати його працю в нових умовах життя"... („Церква і Нарід". Ч. 1 за 1935 р., стор. 6-10).

Волинське Єпархіяльне Зібрання 29-30 січня 1935 р., організувавши з своїх членів 5 комісій, ухвали яких були заслухані, пере-дискутовані і винесені були по них рішення на засіданнях пленуму Зібрання, дійсно перевело велику працю, давши напрямок життю Волинської православної єпархії на ряд літ в дусі основних ідей українського церковного руху в Православній Церкві в Польщі.

Єпархіяльне Зібрання ствердило, що „різні ворожі Православній Церкві течії у великій мірі черпають силу свою з факту нехтування духовенством національних особливостей православних мас на Волині і повстають на ґрунті розходження поміж пастирями і народом", а тому визнало необхідним, щоб духовенство єпархії: а) проповідувало Слово Боже до народу живою українською мовою; б) викладало дітям Закон Божий у рідній мові учнів; в) у справі відправи Богослуження слідувало за порадою Його Блаженства в Архипастирській відозві з дня 1. VIII. 1928 р., основаній на постановах Св. Синоду від 16 червня 1922 р. і Собору єпископів від 3 вересня 1924 р., що „скрізь, де, згідно з умовами місцевого життя і на бажання парафіян, Служба Божа має відправлятися по-українськи, пан-отці настоятелі повинні піти назустріч бажанню своїх парафіян, але не можна необережно переводити українізацію Служби Божої там, де нема згоди серед віруючих"; г) курси місійно-народні, чи такі зібрання або дні, як рівно ж і катехізацію дітей - повинно переводити тільки в рідній мові народу.

Єпархіяльне Зібрання привітало пропозицію Духовної Консисторії щодо видання свого єпархіяльного органу, який і почав виходити під назвою „Церква і Нарід", та висловило побажання, щоб місіонерський фонд, на який було Зібранням відпущено по бюджету 15 тисяч злотих, широко був використаний для видання в українській мові літератури, необхідної в місіонерсько-проповідницькій і законовчительській праці духовенства, і популярної для народу. Зібрання з задоволенням ствердило, „значення та вагу виданого Вол. Дух. Консисторією обіжника від 23 жовтня 1934 р. про вживання української мови у внутрішньому урядуванні й церковному житті на Волині та закликало духовенство дотримуватись вказівок цього обіжника". Справа була в тім, що і у внутрішньому урядуванні Консисторії й в листуванні з нею оо. благочинних і духовенства ще часте було вживання російської мови, з чим попередній провід Консисторії зовсім не боровся. Знайшлись, одначе, пан-отці, які продовжували писати до Консисторії по-російськи, а коли їм почали завертати такі листи без полагодження, то були такі, що перейшли тоді на польську мову в листуванні, а по-українськи не писали.

В турботах про підготовку кадрів національного духовенства для єпархії Єпархіяльне Зібрання, приєднуючись до просьб Української Парляментарної Репрезентації Волині і Т-ва ім. митр. Петра Могили, звертається з просьбою до Синоду, аби Св. Синод відстоював перед Міністерством Ісповідань та Освіти думку, на бажання духовенства й вірних єпархії, про відкриття Богословського Православного Ліцею в м. Кремянці на Волині. (Духовна Семінарія в Кремянці була вже тоді в стадії ступневої ліквідації). В справі підготовки дяків для єпархії Зібрання визнало потрібним просити Єпархіяльну владу, щоб „науки у дяківській сучасній школі в Кремянці викладались в мові не чужій для її учнів, а в українській, і щоб кадр учителів у школі складався з сил відповідно кваліфікованих, аби школа випускала більш освічених кандидатів і близьких до свого народу". Ряд ухвал прийняло Єпархіяльне Зібрання в справі оживлення місійної праці на місцях, в повітових мі-сійних комітетах і по парафіях. В зрозумінні значення соборного устрою, як „сили діючої в житті Церкви", Зібрання ухвалило, що „настав час зреформувати наші благочинія в напрямку покликання благочинних не з призначення, а з вибору духовенством, в цілях єдности серед пастирів та зміцнення правопорядку церковно-громадського життя в парафіях".

Ухвалюючи єпархіяльний бюджет на 1935 р. (в загальній сумі 218.338 злотих), Зібрання асігнувало на допомогу приватним українським гімназіям в Луцьку, Рівному і Кремянці 3.500 злотих, яка допомога й залишалась до падіння Польщі в 1939 р.

Єпархіяльне Зібрання знайшло потрібним прийняти таку ухвалу: „Волинське Єпархіяльне Зібрання вважає своїм обов'язком принести Св. Синодові Св. Автокефальної Православної Церкви в Польщі свою синовню подяку за те, що в глибокім зрозумінні надзвичайно складних умов сучасного церковно-громадського життя Волинської єпархії, при яких Його Блаженству тяжко було заопікуватися справами єпархії, маючи великі обов'язки Первоієрарха всієї Православної Церкви в Польщі й Архипастиря Варшавсько-Холмської єпархії, - Св. Синод призначив на Волинську катедру окремого правлячого Архиєпископа Олексія Гродненського, нині Волинського і Кремянецького. Волинське Єпархіяльне Зібрання висловлює своє переконання, що цей мудрий акт Свящ. Синоду, на чолі з його Блаженством, Блаженнішим Митрополитом Діони-сієм, як Предсідником, поведе до унормовання життя єпархії, котре конечне вимагає перебування Архипастиря посеред своєї пастви".

На пропозицію Місійно-Освітньої Комісії, Зібрання ухвалило слідуючу подяку Владиці Олексію: „Волинське Єпархіяльне Зібрання з почуттям великого задоволення констатує, що з моменту об-няття професором Іваном Власовським поста Секретаря Консисторії між духовенством та Консисторією відновилися ті добрі відносини, що в традиціях нашої Православної Церкви свій початок беруть, і через те висловлює Його Високопреосвященству, Високо-преосвященнішому Олексію, Правлячому Владиці Волині, свою синовню вдячність за такий корисний та мудрий акт на благо правопорядку в нашій єпархії" („Церква і Нарід". 1935 р. чч. 1-2, стор. 22-28; 52-57).

Волинське Єпархіяльне Зібрання 29-30 січня 1935 р. знайшло широкий відгомін в тогочасній пресі, українській і польській, в Польщі. Значення цього Зібрання обраних представників від духовенства, з участю і мирян від установ, підкреслювалось в слідуючому: а) Єпархіяльна влада Волині стала на шлях відродження традицій соборности, властивих Православній Церкві в давній Польщі; б) було це перше Зібрання Єпархіяльне по Зібранні в Почає-ві 1921 р. в боротьбі українського населення за реформу устрою нашої Православної Церкви; в) ухвали Зібрання свідчать про перемогу нового напрямку в епархіяльному житті в тій боротьбі, яку сили темної реакції повели у зв'язку з призначенням на Волинську катедру архиєпископа Олексія; г) Зібрання і його ухвали свідчать про консолідацію православних українців в Польщі, при якій непотрібно, щоб українська партія УНДО, наскрізь католицька, „силкувалась провадити православно-українську політику через єдиного свого православного посла" (С. Хруцького); д) „російський напрямок церковний на Волині, по 15 роках запеклої боротьби двох течій, заломився"; е) значення Волинського Єпарх. Зібрання „виходить поза межі Волинської єпархії", бо „й на терені інших єпархій дійде до змін, яких вимагає саме життя, а ухвали Кремя-нецькі будуть до того заохотою".

• ВКонтакте

Выбираем интерскол д 350 эр