10. Міжцерковне становище УАПЦеркви 1921 р.; взаємини з іншими церквами. „Меморандум пленуму ВПЦРади з 1924 р. відносно єднання церков і Вселенської Христової Церкви". „Історична Записка" ВПЦРади з листопада 1925 р. Світовий Конгрес „практичного християнства" в Стокгольмі в 1925 р. і відношення до нього УАПЦ. Зносини ВПЦР з закордоном тільки з відома Уряду Радвлади. Відносини поміж УАПЦ і другими Православними Церквами на Україні. Справа висвяти Є. Бачинського на священика для УАПЦ у старокатолицького єпископа

Вище (підрозд. З розд. II) була приведена нами постанова Собору 1921 р. з дорученням ВПЦРаді негайно подбати про скли-каня на 22/9 травня 1922 р. підготовчої наради з представників Автокефальних Православних Церков Всесвіту для обговорення й вирішення питань в справі скликання в близькому майбутньому Всесвітнього Православного Церковного Собору. З історії Православної Вселенської Церкви ми знаємо, що після доби Вселенських Соборів (IV-VIІІ стол.), при відсутності тих Соборів, церковне оформлення автокефальносте тої чи іншої Православної Церкви стало переводитись шляхом міжцерковних зносин, ініциятива яких виходить звичайно від тої Церкви, чи частини Церкви, яка домагається признання ЇЇ автокефальности існуючими вже автокефальними Церквами-Сестрами. Отже і першим кроком церковної влади УАПЦеркви, по Соборі в Києві 1921 р., для встановлення міжцерковного становища УАПЦ в православному світі мало б бути звернення тієї влади з братським посланням до первоієрархів Автокефальних Православних Церков в справі постання, незалежної від Російської, Української Православної Церкви, яка вважає себе складовою частиною Вселенської Православної Церкви і просить Церкву-Оестру мати з нею молитовне єднання. Цей крок був би послідовним актом з боку УАПЦ в зв'язку також з виданим 1 січня 1919 р. Урядом УНР державним законом про автокефалію Української Православної Церкви, після чого були розпочаті зносини в справі автокефалії УПЦеркви з іншими автокефальними Церквами (делегація і переговори в Царгороді від Уряду УНР в лютому - березні 1919 р. проф. О. Г. Лотоцького). Продовженням цих зносин була акція подачі прохань до патріярха Царгород-ського благословити Автокефальну Православну Церкву, яка (акція) переводилась посеред українців на територіях, не занятих большевицькою владою (Див. про це розд. І підрозд. 7 „Національно-церковна діяльність Уряду УНР в 1919-1921 рр.).

Українські церковні діячі під окупацією України радянською владою стали, як бачимо з вище наведеної постанови Київського Собору 1921 р., на інший шлях в справі взаємин поміж проголошеною Автокефальною Українською Православною Церквою і іншими вже існуючими віками, а також і утвореними та признаними пізніше, Автокефальними Православними Церквами-Сестрами. Виходило, очевидно, поза межі тактовности в міжцерковних зносинах брати УАПЦ ініціативу в справі скликання аж Вселенського Православного Собору, коли їй щойно належало подбати про ствердження в Православному світі своєї автокефальносте не тільки сіє г'асіо, але й сіє ]иге, як про це дбала друга частина православних українців. Брак відчуття, так мовити, реальносте в міжцерковних зносинах продовжувався в проводі УАПЦ й далі, в наступних роках, <коли вже виявилось, що постанова Собору 1921 р. про підготовку Всесвітнього Православного Собору на нараді представників Автокефальних Православних Церков в Києві, яка мала б бути скликана на 9/22 травня 1922 р., була тільки мрією, нічим не оправданою, про особливий месіянізм УАПЦ в Православному світі. Про брак такого відчуття реальносте свідчить „Меморандум пленуму ВПЦРади відносно єднання церков і Вселенської Христової Церкви", виданий „до Всечесних єпископів, чесного священства та всього у Христі братерства" р. 1924, в треті роковини Собору 1921 р. та відновлення на ньому української ієрархії. Меморандум цей вийшов за підписами: митрополита В. Липківського, архиєпископів 'Н. Шараївського та І. Павловського, єпископів - А. Гріневича, К. Малюшкевича, К. Бея, В. Самбор-ського, Г. Мозолевського, В. Дахівника-Дахівського, Голови ВПЦРади протод. В. Потієнка, Заст. Голови прот. М. Хомичевського і членів Ради прот. Д. Ходзицького, прот. Е. Кавушинського, Г.Вовкушівського, К. Терещенка, П. Антипчука, П. Гордовського і М. Свідерської.

Як видно з цього Меморандуми ВПЦРади 1924 р., в тих часах питання про поєднання церковне жваво дебатувалось поміж духовенством і вірними УАПЦеркви, як рівно ж і посеред противників УАПЦ на Україні. На цьому ґрунті, як стверджує Меморандум, «ще більше помічається якогось жалю й небезпеки навіть серед наших, та докорів від ворогів наших, що наша Церква самовиз-нанням своєї автокефалії й самоутворенням своєї ієрархії ніби відбилась від Вселенської Церкви, й ми повинні за всяку ціну прагнути до визнання нас Вселенською Церквою, або хоч одним „Вселенським патріярхом". Час вже внести, - каже Меморандум, - повну ясність і свідомість у такі питання, тим більше, що наша Церква конечним своїм завданням має поєднання з усіма церквами, утворення дійсної Вселенської Церкви» (Підкр. наше). В „Ма-теріялах з історії визволення УАПЦ", які містила на сторінках журналу „Церква й Життя" її редакція, є Відозва Об'єднаних Рад Українських Православних парафій під наголовком „Чого хочуть православні українці в своєму житті". Дати під Відозвою нема, але по змістові її треба віднести до початку 20-их рр. В ній віруючий український народ давав ясну відповідь на питання, яке р. 1924 хоче вірним „вповні уяснити і усвідомити" ВПЦРада в названому вище „Меморандумі". «Православні українці, - читаємо в п. 8 тієї Відозви, - не хотять ніякого розподілу з Грецькою, Московською, Сербською, Румунською та іншими Православними Церквами, а хочуть назавжди залишитись в братерському єднанні у вірі й згоді зо всіма ними, як в молитві і в житті, так і в боротьбі з ворогами Православія. Разом з тим православні українці прагнуть до автокефалії, тобто до повної непідлеглости Української Православної Церкви ніякій іншій Православній Церкві» („Церква й Життя". Ч. 2/3 за 1927 р., стор. 239).

Але як же усвідомлює своє священство і вірних УАПЦ в справі міжцерковного становища УАПЦ 'Всеукраїнська Православна Церковна Рада в Меморандумі 1924 року? Подаємо відповідь на це питання, беручи її з основних думок Меморандума.

 1. Вселенської Церкви зараз нема, бо Вселенська Церква в розумінні об'єднання всіх під одним християнським ісповіданням „це річ цілком нездійснима, а вважати Вселенською Церквою тільки одно з ісповідань християнства цілком неправдиво". - 2. „Ті шляхи, якими йшла Христова Церква з самого початку свого й досі до єднання й вселенськости, були хибними. Звернувши головну увагу на єднання у вірі, Церка непомітно для себе відходила від єднання в житті" (?). - 3. Рівняти шляхи до всесвітнього єднання всіх церков повинна перш за все кожна Церква сама в себе. Тут найбільш придатні слова Христа: „Що ти бачиш скипочку в оці брата свого, а в свойому оці не бачиш поліна. Лицеміре, вийми перше поліно з ока твого, а тоді побачиш, як вийняти скиточку з ока брата твого" (Мтф. VII, 3, 5). - 4. „УАПЦерква перша це зробила: вона вийняла поліно з свого ока, зрівняла в себе шляхи до єднання тим, що сама визнала себе автокефальною, сама утворила собі ієрархію. Цими своїми подіями Українська Церква «е тільки не відійшла від едности і вселенськости, а зробила найбільш рішучі кроки до неї" (?). - 5. „Отже першим кроком, який повинна зробити Церква кожного народу, щоб вирівняти в себе шляхи до єднання, це є крок власного визволення". - „Всі Церкви католицькі повинні стати вільними, автокефальними, повинні визволитись від поневолення їх папою-цезарем". Також по державах, де Церкви підвладні державному урядові, вони повинні вийти з провалля підлеглости й визволитися на світ Божий, щоб побачити дальші кроки до поєднання. „Церква кожного народу повинна сама себе визнати автокефальною і не ждати, поки їй дадуть (хто?) автокефалію". - 6. Другим кроком Церкви кожного народу до поєднання і вселенськости є „всенародня в ній собор-ноправність". „Відновити повну рівність і братерство всіх у Церкві, саму ієрархію зробити лише органом Церкви (?), який кожна Церква повинна утворити сама своїм обранням і постановлен-ням, самоутворення (?) ієрархії - це є другий крок до братерського поєднання Церков". „Також і устрій своєї Церкви повинні перевести на своїх Соборах самі Церкви, а не лише їх ієрархія". - 7. Третій крок до поєднання церков - це усунення державних впливів на церковне життя, що повстали чи то в наслідок згоди Церкви з державою, чи підбиття Церкви під владу держави, коли Церква ставала знаряддям політичного, соціяльного, національного панування. - 8. Нарешті, щоб бути гідною для поєднання, Церква повинна бути Церквою, тобто бути з одного боку народом, а з другого боку певним органичним єднанням, тілом з різними членами. Де нема народу, а тільки церковна організація, там нема й Церкви, а де є тільки народ, а нема організації, там теж нема Церкви, а є тільки секти. - 9. УАПЦерква вже зробила всі ці кроки до єднання. Вона є Автокефальна, Всенародньо-соборно-правна, відокремилась від усяких державних впливів (?), від усякої політики. Вона є нарід, з'єднаний в органичне Христове тіло, значить, вона вже на певному шляху до поєднання з іншими церквами. - 10. „Треба почати поєднання Церков вже не з того кінця - не з віри, а з церковного визволення. Коли волею і братерством зрівняються всі Церкви, тоді вже і в справах віри буде лег-че порозуміння"...

Так розуміючи „завдання поєднання Церков" з метою „утворення дійсної Вселенської Церкви", Меморандум ВПЦРади 1924 р. ставить далі питання: з ким же „з цієї точки зору", з якими Історичними церквами, існуючими зараз поруч з УАПЦ, вже гідної до поєднання, остання може, а з ким не може, єднатися? Не може бути у нас єднання, - відповідає Меморандум, - з католицтвом і унією, бо „там ієрархія підбила під себе цілком нарід, зробила нарід своїм рабом, і нарід з цим своїм рабським станом мириться". „Братерським завданням УАПЦ відносно цих народів може бути - це визволяти своїх братів католиків і уніятів з папського рабства, робити їх духовно-вільним народом". І „коли вони стануть вільними, хоч би залишившись по вірі та моралі і обрядах католиками й уніятами, тоді тільки можлива розмова про поєднання з ними нашої УАПЦ". „Устрій Східньої Православної Церкви, хоч і прямує до католицької державносте (?), але ще до неї не дійшов, для поєднання з Православними Церквами не необхідне підлягання тому чи іншому патріярхові чи церковному урядові (?), а тому й поєднання з Православними Церквами всіх народів можливе (?), але безумовно тільки на правах рівности. Але й православних братів ми мусимо ще визволити". Від чого? 1. Від тих „заходів, які керівниками Православних Церков робляться по шляху до папизму" (?) і 2. „Від рабського і поверхового кано-нізму, який мертвить вільне життя Православних Церков мертвістю і незмінністю канонів, їх непогрішимістю (?), як католицизм мертвить себе особою непогрішного папи".

На „балачки" лро поєднання з Живою чи Обновленською Церквою Меморандум відповідає, що то не є Церква, як не є такою і Діяльно-Христова Церква на Україні. Це тільки „гуртки духівництва" без народу, утворені з метою руйнувати - Жива Церква Патріяршу Російську, а Д ХЦ - УАПЦер-кву, з тою тільки великою різницею, що „Московська Патріярша Церква є дійсно реакційна і вже віджила свій час (?), а УАПЦер-ква є суто революційна". Відкидає далі Меморандум ВПЦРади можливість по€днання і з т. зв. „духовними" християнами різних євангельських напрямків, бо це є „християнські секти, що не мають в себе певного церковного органічного устрою, а тому Церкви, як Христового тіла, собою не уявляють". Стримується Меморандум від вислову думки щодо поєднання з церквами старо-католицькою, англіканською, лютеранською, абесинською, вірменською, сирійською і др., мотивуючи тим, що „на жаль, не маємо певних і правдивих (?) відомостів про ці 'церкви, з казенних же підручників (?) ми знали тільки те, що це церкви єретичні, а всього єретичного навчали нас тільки жахатись, як диявольського, а не цікавитись ним". „Меморандум" не вказзгє, хто цього навчав і в яких школах, тільки зазначає, що ближче ознайомлення з єретичними церквами „діло майбутнього, але взаємне довірря, взаємна повага, відсутність фарисейської погорди і похвальби своєю тільки Церквою, як єдиною істиною, - це перший ступніь до братерського порозуміння, братерського єднання з тими з цих Церков, які виконають у себе всі ті кроки, що вже зробила на шляху поєднання наша Українська Церква". „Вселенськість Церкви, - робить висновок в свому розумованні ВПЦРада, - ні в якім разі не можна розуміти так, щоб Церкви всіх народів стали православними, чи католицькими, взагалі об'єднались в одній якійсь історичнній Церкві. Ні, Церква кожного народу може залишатись такою, якою вона є з усіма окремішностями, що утворені віковою творчістю життя, але загальним повинна бути вільність, рівність, братерство всіх Церков". Чи таке розумовання про всесвітнє церковне поєднання і утворення колись Вселенської Церкви згідне є з наукою Православної Церкви, що міститься у 9-ому члені Нікео-Царгородського Символа Віри ('Вірую в „Єдину, Святу, Соборну і Апостольську Церкву"), - цього питання Меморандум 1924 р. ВПЦРади не порушує.

В ч. 2/3 за 1927 р. журналу „Церква й Життя" уміщена була „Історична Записка про минуле життя Української Церкви й відродження її автокефалії" (стор. 139-148). Уміщення супроводжено було такою важливою приміткою від редакції: „Цю історичну Записку ВПЦРада розіслала (українською і французькою мовами) в листопаді 1925 р. до всіх Православних Церков і до представників нашої Церкви на заході - в Америці всеч. архиєп. Іоанну Теодоровичу, в Женеві Євгену Бачинському і в Празі Сергію Ше-лухину, як офіційне сповіщення про відродження, автокефалію і відновлення ієрархії Української Церкви, - згідно традиції християнських Церков в старовину - в спосіб братерських сповіщень про важливі події в житті Церкви виявляти братерську любов і єдність у Христі. Не маючи певности, що ця Записка в свій час дійшла за призначенням, ВПЦРада містить цю Записку в своєму часописі „Церква й Життя", в надії на те, що ця Записка стане відома через часопис тим, кому вона надіслана поштою, та хто не одержав її" (стор. 139). Отже через рік після Меморандума 1924 р., в четверті роковини Собору 1921 р. і поставлення на ньому ієрархії, в листопаді 1925 р. ВПЦРада подбала виконати постанову Собору 1921 р., якою уповноважувалось ВПЦР „сповістити про фактичне відновлення автокефалії Української Церкви всі Автокефальні Православні Церкви" (Ухв. Собору 11, 15), виходячи з попередньої постанови Собору (11, 13), що „Українська Православна Церква, як Автокефальна, є вільним членом 'Вселенської Соборної Апостольської Православної Християнської Церкви і лишається в непорушному братерському єднанні зо всіма Православними Церквами". На „Історичну Записку" ВПЦРади 1925 р. треба дивитись як на спосіб і замір нав'язати братерське й молитовне єднання УАПЦ з іншими Православними Церквами-сестрами, оформити своє становище в Православному світі. „Прагнучи до Вселенського єднання всіх християнських церков, - читаємо ми в Записці, - Українська Православна Церква вважає себе за частину Вселенської Христової Церкви й перш за все, безумовно, вважає себе за перебуваючу в нерозривному єднанні з першими Апостольськими церквами, церквами матерями всіх церков: ІЦаргородськ-ою, Єрусалимською, Антиохійською, Олександрійською й Римською до заміни її папизмом, як і з другими Православними Автокефальними Церквами, й цим сповіщає про своє життя і автокефальність;просить братерського єднання й щиро благає Бога, щоб це єднання в якнайскорішій час здійснювалось і зміцнювалось на Соборах Православних Церков всіх народів" (стор. 147-148. Підкресл. наші).

На жаль, „Історична Записка" 1925 р. ВПЦРади, за її змістом в цілому й по формі, мало відповідала цілі, задля якої була вона Православним Церквам розіслана; вона більше слідувала за думками, поданими нами в основному вище, Меморандума ВПЦРади 1924 р. В історичній її частині про минуле Української Православної Церкви не додержано об'єктивности та внесено немало тверджень плитких, спірних, або й просто невірних; пристрасний тон, яким вона пройнята в полемічному запалі включно до того, що де-яким церквам закидається навіть ,,життєзий атеїзм", тільки прикритий формою „православія" (стор. 140), не свідчив принаймні про християнський дух любови і взаємної між Церквами поваги в самих провідних діячів тої Церкви, що оце шукала і просила братерського єднання у інших Православних Церков. Головне ж, - в „Історичній Записці" бачимо разячу непослідовність в найважливішому для автокефальности Церкви питанні ієрархічному. В розд. „Записки" VI .представлено акт висвяти єпископів на Соборі 1921 р., як і в дійсності було, актом вимушеним. „Собор, - говориться там, - вважав цей акт за надзвичайний, який зроблено чином першохристиянським, відмінним від загально поширеної пізніше форми єпископської хіротонії, для спасіння життя Української Церкви від смертельної небезпеки. Надалі всі хіротонії в Українській Церкві відбувались і відбуваються загальним способом, традиційним. Ніякого порушення канонів цей акт не виявляє, а тільки для звершення таїнства взято первісну форму, стародавню, замісць загально-вживаної, з вимог необхідности, як того потрібувало церковне життя в його православному розумінні" (стор. 144. Підкр. наше.). Далі ж, в розд. VIII „Історичної Записки", ВПЦРада каже: „Але незалежно від смертельної небезпеки для Української Церкви, акт відродження в ній ієрархії шляхом всецерковним зі зміною звичайних традицій є великим кроком до перетворення старо державного устрою Православної Церкви взагалі без порушення Христової віри в її православному розумінні. Сумний факт, коли кілька єпископів, ворожих українському народові, силкувались всіма засобами спинити вільне життя народу і, спираючись на силу старої традиції та букву канонічности й маючи на увазі лише свою самовласну мету - панування над Українською Церквою, не себе вважали за єретиків, що від неї відділились, а всю Церкву вважають за єретицьку.. ., цей сумний факт як не можна більше яскраво показує, що рамки старих традицій стали вже тісними й невідповідними сучасному стану церковного життя, яке настирливо вимагає їх зміни... Українська Церква, що відродила повноту свого церковного життя всецерковним обранням і висвятою свого єпископа, тільки переступивши через традиційну форму, цим засвідчила, що визнання незмінности стародержавних традицій в Церкві є головною причиною застою Православної Церкви та її відокремлення (?) від сучасного життя... Старий єпископсько-самодержавний устрій Церкви, який давав єпископам особливі права над Церквою, як Римське папство, й прагнення до нього старих православних єпископів, не може надалі залишитись незмінним без великого пригнічення церковного життя, і тому той устрій мусить уступитись і дати місце повному братерству і рівноправності всіх членів Церкви; Українська Церква визнає, що єпископ в Церкві, згідно з словом Христовим, є тільки службова в ній особа, а не начальник над нею"... (стор. 146).

Повторюючи думки 'Свого Меморандума 1924 р., ВПЦР в розд. IX „Історичної Записки" каже: „Українська Церква вважає, що наступив вже час стати на новий крок у справі відновлення Вселенської Церкви, не шляхом визнання тільки себе Вселенською, а шляхом братерського єднання всіх церков (значить, не тільки православних - І. В.), збереження для церкви кожного народу всіх окремішностей, життя і обряду, які нею віками утворені, так би мовити, зберігаючи в головному - єдність, в другорядному вільність і у всьому любов. Цим головним Українська Церква визнає перш за все волю церкви кожного народу щодо свого життя (?) й устрою, непідлеглість церкві другого народу (ніби церкви повинні бути тільки суто національні - І. В.), потім всенародньо-соборний устрій церкви (а коли волі церкви не буде на такий устрій? - І. В.) з рівністю прав всіх членів церкви, і, нарешті, аполітичність церкви, невживання її засобом для політичного, чи національного, чи соціяльного панування" (стор. 147).

В послідовності цих своїх думок про творення еклектичної Вселенської Церкви, ВПЦРада в "Історичній Записці"-посланні, призначеному і розісланому Православним Церквам для оформлення свого положення у Вселенській Православній Церкві, звертається в кінці й до неправославних церков з такими словами: „З таким же почуттям братерства й любови у Христі, Українська Автокефальна Церква звертається і до всіх Христових Церков всіх народів зі сповіщенням про своє відродження й нове життя й з закликом стати на шлях здійснення молитви про єднання всіх церков, вважаючи за основу єднання - волю кожної церкви утворювати своє церковне життя, братерську любов і взаємну повагу між церквами, живі братерські відносини між ними, молитовну спільність і спільність у таїнствах (поскільки кожному дозволяє совість - Римл. XIV) і волю -церкви кожного народу утворювати своє церковне життя на єдиному загальному фундаменті для всіх церков, що є Ісус Христос Син Божий, щоб прийти до найскорішо-го скликання собору всіх церков, себто до дійсного Всесвітнього Собору" (стор. 148).

Митрополит В. Липківський, написавши в мемуарах про ро-зіслання всім Автокефальним Православним Церквам ВПЦРадою „Історичної Записки", яка „докладно зясовує всі головні події відродження УАПЦеркви і прохає братерського єднання", від себе додає: „Запевне визнання УАПЦеркви іншими церквами не прохалось, бо кожна церква лише сама себе визнає, а іншим може тільки пропонувати своє щире братерство. Відповіді на своє сповіщення ВПЦРада ні від якої Церкви не одержала, непевна, чи й дійшли її сповіщення на свої адреси, але то вже не її справа; вона свій обов'язок УАПЦ до інших церков виконала, подала руку братерську усім, і коли 6 навіть усі цю руку відкинули, це її не позбавляє своєї правди 'перед Богом"...

Думаємо, що, ломимо причин нецерковного характеру, в які ми не входимо, подана нами вище, на підставі звіту й форми „Історичної Записки" ВПЦР з листопаду 1925 р., коротка характеристика її - найбільше може служити поясненнням, чому ні від якої Автокефальної Православної Церкви не було відповіді ВПЦРаді «а її „Історичну Записку" 1925 року. Слід пригадати, що ще до „Меморандума" ВПЦР восени 1924 р. в „Прилюдній Заяві до всіх церков ВПЦРади УАПЦ", стринятій на Вел. Мик. Зборах ВПЦРа-ди, як кредо УАПЦ (Див. розд. II підрозд. 5), сказано: „Будуючи Єдину Всесвітню Церкву, члени Української Автокефальної Христової Церкви єдність Всесвітньої Церкви приймають як вільне, братерське сполучення церков, що поєднують вірне робітництво кожного народу" (Протокол Великих Мик. Зборів ВПЦРади 25-30 травня 1924 р., стор. 31).

В серпні 1925 р. в 'Стокгольмі відбувався „Світовий Конгрес Практичного Християнства", або (в англійській назві) „Світова Християнська Конференція для життя і праці", яка подія була початком т. зв. екуменічного руху в житті християнських Церков і громад цілого світу, що привів до утворення „Світового Союзу і Світової Ради християнських Церков" та продовжує свій розвиток далі. ВПЦРада теж одержала від Виконавчого Комітету по скликанню Світового Конгресу Практичного Хіристиянства в Стокгольмі сповіщення з просьбою прислати на Конгрес двох делегатів. ВПЦРада делегувала, як своїх представників, архиєпископа Олександра Ярещенка і бр. В. Чехівського. Але „існуючі правові •положення в УРСРеспубліці, як писала ВПЦР до Президії 'Конгресу, не дають змоги прибути до Стокгольму обраним делегатам, і тому ВПЦР доручила репрезентацію УАПЦ своїм уповноваженим за кордоном: Архиєпископові Іоанну Теодоровичу (Америка - Чікаґо), проф. С. Шелухину (Прага) і вірному Є. Бачинському '(Женева), яких, в разі прибуття їх на Конгрес, і просить прийняти з братською любов'ю". „УАПЦерква, - кінчала свій лист до Президії Конгресу ВПЦРада, - складає вітання Світлій Конференції з побажанням дати світові нові імпульси християнського життя й молитовне приєднується до всіх вирішень, що йдуть на славу Бога, на опанування на всьому світі високої християнської ідеї в найкращому й найправдивішому її виявленні для культурного піднесення людства до світлої будуччини" (Лист ВПЦР з дня 25 серпня 1925 р., ч. 1662).

Це слушне прагнення Президії ВПЦРади скористати з нагоди Всесвітньої Церковної 'Конференції (в ній не брала участи тільки Католицька Церква) в Стокгольмі, щоб на міжнародньому церковному форумі довідались про існування УАПЦеркви, зустрінуто було на Україні протестом з боку українських діячів т. зв. Діяльної Христової Церкви (ДХЦ), що вважали себе одночасно й членами УАПЦ. Цей протест, вийшовши з Києво-Михайлів-ського Золотоверхого манастиря, даного радвладою в користання ДХЦ, був розісланий по всіх церковних округах УАПЦ, доведений, без сумніву, й до відома радвлади. Протестували діячі ДХЦ проти того, що Президія 'ВПЦР порушила засади „церковного со-борно-народньо-правного будівництва УАПЦ", пославши без волі Церкви делегатів на Стокгольмську Конференцію та ще й доручивши делегацію д-ям Шелухину і Бачинському, ,,людям чужим і нічим не зв'язаним з УАПЦ". Та головним змістом протесту були мотиви політичного характеру. «В грудні місяці 1924 р., - писали в протесті, - УАПЦ через своїх представників, Всеукраїнського благовісника В. Чехівського, отця Митрополита та інших, подала до Укр. Радянського Уряду декларацію, в якій нелицемірне виявила своє кредо, так мовити, віру свою й ті принципи, які віруюча людність поклала в підвалини церковної будови, при чому тією декларацією цілком відмежовувалась від будь-яких політичних та інших авантюр. А зараз Президія ВПЦР від імени тієї ж Церкви, що Іще так недавно свідчила свою нову лояльність та доброзичливе відношення до Радвлади й того церковно-економічного (?) ладу, що утворився на Україні, щиро вітає „Світлу Конференцію" за намір дати світові „нові імпульси християнського життя", і не тільки вітає, але ще й, передбачаючи своїми прозорими очима високе життьове значення для Української Церкви майбутніх постанов Конференції, обома руками молитовно-благоговійно підписується заздалегідь під усіма її ухвалами» ... Очевидно, що „нові імпульси християнського життя", пробудження яких очікувано від екуменічного руху в християнстві, не могли подобатися антихристиянській радвладі; це й використовують для натравлю-вання тієї влади на УАПЦ в свому протесті-доносі церковні діячі, що назвали себе Братством „Діяльна Христова Церква".

На Вел. Мик. Зборах ВПЦРади, що відбулись 25-30 травня 1924 р., прийнята була ухвала: „Констатувати факт приєднання до УАПЦ віруючих інших національностей, крім української, й вітати його, як факт, що відкидає всякі обвинувачення щодо націоналістичного характеру Української Церкви, і, виходячи з цього та користуючись можливістю для Архиєпископа Іоанна Теодоровича вступити з іншими Східньо-православними і Західньо-християнськими Церквами в зносини, дати йому ширші уповноваження щодо міжцерковного єднання" (Протокол названих Зборів, стор. 17).

Ця ухвала Великих Зборів 'ВПЦРади не могла мати для самої УАП-Церкви пожиточних наслідків вже з тої основної причини, що всякі міжцерковні зносини УАПЦ з закордонними церковними організаціями, ведені чи безпосередньо, чи через уповноважених, як через Архиєпискола Теодоровича, мали підлягати контролі безбожної радянської влади. Це ясно бачимо з ухвали Президії ВПЦРади в листопаді 1926 р., при обмірковуванні питання про право зносин ВПЦР з закордонними церковними діячами. В ухвалі сказано: „З представниками тримати постійний зв'язок, надсилаючи інформаційний матеріял про життя УАПЦ, про що й повідомлювати в офіційний спосіб Радвладу, як це робилося й до цього часу. У важливих випадках, коли листування буде виходити за межі лише шформацій і може викликати заперечення з боку Уряду, входити раніш в порозуміння з Радвладою шляхом відповідних зносин з Урядом і тільки в погодженні з ним робити ті чи інші розпорядження" {Прот. засід. Президії ВПЦРч. З, з дня 16 листопада 1926 р.).

Встановлюючи кількість парафій УАПЦ в Україні в добу зросту УАПЦ до другого Всеукраїнського церковного Собору в жовтні 1927 року (Див. розд. II, підрозд. 4), ми прийшли до висновку, що 89% або 9/10 православних парафій залишалось в тих часах в Україні лід московським єпископатом. До половини 1923 року єпископи ці були при-належні тільки до юрисдикції Московського патріярха Тихона, і в складі їх переважали єпископи дореволюційного часу, що підлягали до революції 1917 р. Російському Свящ. Синодові. Очолював, як знаємо, цю ієрархію російську на Україні митрополит Михаїл Єрмаков, якого призначив своїм Екзархом, утворюючи „Український екзархат", патріярх Тихон в р. 1921. В другій половині 1923 р. появляється на Україні з Московщини й революційна ,, Ж й в а Церква", в формі вже „ О б н о в л е н с ь к о - С й н о д а л ь н о ї Церкви", бо ж ,,живці", „обновленці", „синодали" - це були назви тих фаз, які переходила в своїй організації революційна течія е Російській Православній Церкві, утворюючи там, в Московській Патріярхії, розкол з відома та благословенства безбожного Радянсько-больше-вицького Уряду. Організовавшись в Москві в 1922-23 р., коли патріярх Тихон радвладою був ув'язнений восени 1922 р. й по 26 червня 1923 р., „живо-обновленський" розкол з Московщини перейшов і на Україну, коли знайшлись і тут архиєреї, які приєднались до „О'бновленців", а проти архиєреїв, як екзарх-митрополит Михаїл Єрмаков, єпископи: Димитрій Вербицький, Василій Богда-шевський, Аверкій Кедров і др., що зоставались вірними юрисдикції патріярха, радвлада на Україні вжила репресій - ув'язнення, заслання. Ієрархи ж, що вийшли з юрисдикції патріярха Тихона, як „обновленці", утворили «звіть, в боротьбі вже з УАПЦ, „Українську Синодальну Церкву" (на соборі в жовтні 1923 р. в Харкові).

Існування на одній і тій же території, а головне посеред і того ж самого українського народу, в 20-их рр. XX стол. трьох православних церков - УАПЦеркви, Українського екзархату Московської Патріяршої Церкви і Української Синодальної Церкви - (не беремо під увагу, з огляду на нечисленність членів, таких відга-лузків, як ДХЦерква, „Українська Автокефалія єп. Булдовського", „Свободи а прогресивна автокефальна українська церква" на Чернігівщині. (Прот. Вел Мик. Зборів ВПЦР 1924 р., стор. 10), - викликує питання про взаємовідносини на самій Україні поміж цими трьома Православними Церквами в часах все підсилюваного походу на Церкву і релігію взагалі безбожної радянської влади на Україні. Питання цих взаємовідносин залиша€ться дуже мало освітленим, і ми, на жаль, не маємо всіх потрібних для того освітлення матеріялів.

Очевидно, що боротьба за визволення Української Православної Церкви з-під адміністративної підлеглости ЇЇ Російській церковній ієрархії, в якій боротьбі зродилась незалежна ієрархія УАПЦеркви 1921 року, - ця боротьба мала продовжуватись і далі поміж УАПЦ в поширенні й організації її в Україщ і старою Російською тут Православною Церквою, що її стали називати тепер „патріяршою", або „тихонівською", в просторіччі ж боротьба поміж „автокефалістами", яких противна сторона називала ще „самосвятами", і „словянистами". „Історична Записка ВПЦРади" з листопада 1925 р., про яку була у нас вже не раз мова, каже: „Російська Церква на Україні, на чолі з екзархом Михайлом, мала в серпні 1922 р. Собор свій Всеукраїнський, який офіційно було названо нарадою; цей Собор прийняв основні принципи нашої Української Православної Автокефальної Церкви: автокефалію, соборноправність і введення рідної мови кожного народу в його церкві; а для поєднання з нашою ієрархією обрав спеціяльну комісію з трьох єпископів і двох професорів. Ніяких обвинувачень нашій Церкві в єресі або розколі Собор цей не поставив" („Церква й Життя". Ч. 2/3 за 1927 р., стор. 145). Про собор єпископів на Україні, під проводом екзарха України митрополита Михаїла Єрмакова в 1922 р. (тільки не в серпні, а 5 вересня), згадує і послання „До Всечесного Духовенства Православної Церкви на Україні єпископату Автономної Православної Церкви на Україні, на чолі з митрополитом Олексієм Громадським в січні 1942 р. Там говориться про те, що цей собор „постановив у Києві стати на шлях автокефалії і вирішувати церковні справи самостійно на Соборі єпископів" („Укр. Голос", часопис в Проскурові, ч. 7 за 1942 р.). Це, очевидно, не те саме, що „соборноправність" та введення живої мови в церковне богослуження, про що ніде не зустрічали ми відомостей, щоб подібні ухвали западали в патріяршій Церкві на Україні.

Коли б відомості „Історичної Записки" ВПЦРади 1925 р., писаної, пригадаймо, як братське послання до Автокефальних Православних Церков, були автентичні, то це означало б влагодження вже через рік після Собору 1921 р. стосунків поміж УАПЦ і Московською Патріяр.хі'єю, чи її Українським Екзархатом, до того, що підіймалось в останньому питання про поєднання з ієрархією УАПЦ. На жаль, не маємо жодних відомостей про працю і долю спеціяльної комісії поєднання, про яку говорить „Історична Записка". Навпаки, зараз же, після відомостей про таке доброзичливе ставлення до УАПЦ Собору єпископів Російської Церкви на Україні в серпні 1922 р., „Історична Записка" В'ПЦР продовжує: „Окремі ж Російські патріярші єпископи, як і покійний пат-ріярх Тихон (помер 7 квітня 1925 р.) та ті єпископи в Російській Церкві, Іщо називають себе „живими", „обновленчеськими" та інші, що й самі істотою всією своєї ієрархії під великий сумнів поставили свою благодатність і апостольське переемство, - всецер-ковний акт віри в Соборній висвяті Української Церкви називають єрессю й не зупиняються навіть перед хулою на Св. Духа, називаючи Українську ієрархію безблагодатною" (Ор. сії., стор. 1,45). Це писано в 1925 р., значить вже через три роки після того Собору 1922 р. патріярших єпископів на Україні, коли й сам митропо-лит-екзарх Єрмаков вже був на засланні на 'Кавказі. Отже треба думати, що коли той Собор і обрав від себе представників в спе-ціяльну комісію поєднання, то далі з того нічого не вийшло.

З боку церковного проводу УАПЦ відчувається і в „Історичній Записці" 1925 р. задоволення з приводу приведених в „Записці" ухвал Собору патріяршого єпископату в Києві 1922 р. у відношенні до УАПЦ. Те ж почування сатисфакції, з приводу, видно, тих же ухвал, знаходимо ще раніше, у відозві ВПЦРади 1924 року з нагоди 3-річчя відновлення Української ієрархії, де читаємо: „Ті, що раніше ставились безнадійно вороже проти способу відновлення нашої ієрархії, визнають тепер за необхідне змінити своє відношення до цього історичного факту. Ті, хто чекав на смерть нашої Церкви, був певний в нездатності її до життя, уже шукають єднання з нею"... Поза висловами такої сатисфакції, не бачимо ми з боку проводу УАПЦ шукання примирення, молитовного єднання з Патріяршою Церквою. Домагаючись перед Робітни-че-Селянським Урядом УСРР реєстрації УАПЦ, ВПЦРада в просьбі до Голови Раднаркому УСРР в Харкові в кінці 1924 р. писала: „З самого початку відродження свого, коли реакційна царсько-панська патріярша Церква ще «е була зачеплена подихом революції, і до останнього моменту, коли під впливом революції навіть у ветеранів старої Церкви виник сумнів в можливості повернення старого ладу, і коли в зв'язку з цим помітне по всьому церковному фронту зовнішнє перебудовання - перефарбовання себе, - Українська Автокефальна Церква, тверда в своїх церковно-революційних принципах, мала і має найбільших своїх ворогів в особах представників тої старої Церкви, з якою вона по своїй ідеології й устрою нічого спільного не має. Неправда, інсинуації, наклепи, система доносів - то шлях Церкви ворожої УАПЦ" (Копія заяви ВПЦР до Уряду УСРР з архіву митроп. Іоанна Теодоровича).

Митр. В. Лшшівський в своїх мемуарах про „Відродження Укр. Церкви" теж згадує про собор „тихонівської" Церкви на Україні р. 1922, запевне під головенством єпископів, який ухвалив увійти в порозуміння з ВПЦР і утворити спільну комісію для порозуміння, і при цьому митрополит додає: «Невідомо, чому ця комісія не відбулась, але воно показує, що собор тихонівців не оголосив українцям анафему, а єпископська „золота нитка" (Апостольське преємство - І. В.) це не чцо інше, як ржавий ланцюг, •на якому єпископи тримають в свому пануванні всю Церкву та її духівництво. Цей ланцюг Всеукраїнський собор справді розірвав». Більше на цю тему примирення з Московською патріяршою Церквою не знаходимо в Розд. VII Історії Укр. Церкви митр. Липків-ського. В інших же актах ВПЦР ця Церква з правила трактувалась завжди я'к „церква-домовина"; в доповідях же з місць по протоколах Великих Зборів ВПЦРади не раз зустрічаємо заяви про дуже ворожі відносини на місцях поміж автокефалістами і словянистами. В ,,Прилюдній Заяві до всіх Церков ВПЦРади", зачитаній В. М. Чехівським на 'Вел. Мик. Зборах 25-30 травня 1924 р. і принятій тими Зборами, було ясно сказано: „Цареславна і пано-славна Синодська і Патріярша організація не 'була Христовою Церквою" (Протокол Вел. Мик. Зборів ВПЦР 1924 р., стор. ЗО на звороті). Як бачимо, в революційному запалі в церковному житті того часу зовсім тьмарилась думка про те, що в тій, ніби „не Христовій Церкві", хрестились, вінчались, вмірали і про своє спасіння дбали покоління дідів і батьків українського народу, хрестились і виховувались по її школах самі ті, хто тепер став відмовляти їй навіть назви ,,Христова Церква", не розбіраючись, що було в ній не Христового, бо ж „плевели" будуть в Церкві аж до Страшного Суду, а що й Христового (Див. про це т. III цієї праці, розд. V, підрозд. З, 4).

Більш слідні в актах, які ми мали під руками, спроби Сино-дально-Обновлен'Ської Церкви на Україні нав'язати стосунки з УАПЦ. В березні 1925 р. Комісія, з доручення Синоду названої Церкви, звернулась до ВПЦРади, як до „керуючого органа партії т. зв. автокефалістів-українців", з пропозицією вступити в офіційне єднання з Вселенською Православною Церквою через участь в їхньому Всеукраїнському Помісному Соборі, який тоді підготовлявся, а потім і відбувся в травні міс. 1925 р. При цьому Комісія запитувала, які б умови з свого боку ВПЦР знайшла можливим запропонувати майбутньому соборові для поєднання церков. ВПЦ-Рада в засіданні 24 березня 1925 р., у відповідь на цього листа ухвалила: „ВПЦР, як вищий керівничий орган УАПЦ, не вважає для себе гідним входити в будь-які церковні зносини з тією не-церковною організацією, яка зве себе Обновленчеською Церквою".

Через два роки після цього ВПЦРада отримала від митропол. Інокентія, як „Заступника Українського Синода" Обновленської Церкви, листа з дня 25 березння 1927 р. ч. 92. В цьому листі митр. Інокентій, пригадавши спочатку, як в 1925 р. ВПЦР відмовилась прийняти запросини на собор, чому й роз'єднання залишається донині, так продовжує (в перекладі з рос. мови листа):

«Пам'ятаючи, одначе, заповіти Основника нашої Церкви Господа Ісуса Христа і свв. Апостолів, згідно з якими християни повинні мати братню любов між собою, виявляти один до одного вирозумілість, мати єдність духа в союзі миру і всі непорозуміння розв'язувати соборним шляхом, а також приймаючи на увагу події, що мали місце пізніше, як наявність нашої канонічно-прав-ної автокефалії та повної українізації, чого «е було ще в 1925 р., - Священний Синод, наказом від 1 жовтня 1926 р., ч. 967, уважав за свій обов'язок доручити мені знову звернутися до членів ВПЦРади, а через неї і до всіх православних українців, що знаходяться в її юрисдикції, з братнім запрошенням взяти участь в Пе-редсоборній Нараді, яка, згідно з урядовим дозволом від 16 жовтня 1926 р., ч. 1165, організується в м. Харкові в будинку Кафедрального собора в травні ц. р., і з побажанням, щоб на цю Нараду прибув увесь склад ВПЦР, увесь єпископат, що знаходиться в її юрисдикції на території України і по два клирика та по два мирянина від кожної єпархії з правом ухвального голоса по питанню об'єднання, яке питання буде поставлене першим, а далі й у всіх питаннях, якщо єднання буде осягнене. На підставі цього, прошу ласкаво ВПЦР повідомити мене, для докладу Свяіщ. Синоду, про своє рішення по наступних пунктах: 1. Чи 'бажає ВПЦР взяти участь в наміченій Передсоборній Нараді на умовах, тут вище поданих; 2. Які умови для такої участи могла б ВПЦРада з свого боку пропонувати названій (Нараді» (Протокол засід. Президії ВПЦР ч. 25/45, від ЗО березня 1927 р.).

ВПЦРада не признала можливим для себе в складі тільки президії рішати поставлені питання і перенесла їх на рішення Велик. Мик. Зборів ВПЦР, які відбулись 11-13. V. 1927 р. На цих Зборах була прийнята наступна резолюція „в справі поєднання з Синодальною Церквою":

«Заслухавши заклик Митрополита Синодальної Церкви Інокентія до участи в Передсоборній Нараді з Синодальною Церквою з метою підготовки до єднання Церков, Великі Микільські Збори ВПЦР, додержуючись принципів ВПЦРади про поєднання з іншими церквами (ці принципи подані нами вище з Меморан-дума ВПЦР 1924 р. - І. В.), не вбачають в житті Синодальної Церкви проголошеної нею „наличности канонически законной автокефалии й полной украинизации", констатують канонічні розходження УАПЦеркви і Синодальної Церкви і визнають можливим припустити тільки підготовку ознайомлення з постановкою питання про єднання Церков та збірку всіх матеріялів в цій справі для внесення їх до Всеукраїнського Собору УАПЦ, де питання про єднання остаточно буде вирішено» (Прот. Вел. Мик. Зборів ВПЦР 1927 р., стор. 58).

Не маємо протоколу Другого Всеукр. Церковного Собору, але з інших джерел бачимо, що питання про єднання Церков на Україні підіймалось на тому Соборі в жовтні 1927 р., тільки ж жадного „остаточного вирішення" його на Соборі не наступило. Це ми бачимо з дальших зносин проводу Синодально-Обновленської Церкви «а Укарїні з проводом УАПЦ та з ухвал Вел. Зборів ВПЦР після Другого ВЦСобору. Треба сказати, що в часі й до Другого Всеукр. Церковного Собору можна помітити течію в церковному житті УАПЦ, представники якої боліли, видно, душею від боротьби й ворожнечі між Церквами одного, й того ж українського народу та думали над тим, як злагодити загострення цієї боротьби, найти шляхи до примирення і поєднання. Так, на Вел. Мик. Зборах ВПЦР 25-30 травня 1924 р., при обмірковуванні справи скликання 2-го ВЦСобору УАПЦ '(плямували відбути той Собор в кінці 1925 р.) єпископ Миколай Борецький вніс пропозицію закликати на цей Собор представників всіх Церков на Україні, з'ясувавши відношення їх до УАПЦ. „Можливо, - казав єпископ, будучий митрополит УАПЦ, - що вони й не з'являться на Собор, або нічого не скажуть на ньому, бо в них нема тих змін у канонах, як у нас, але цей заклик може запалити вогнем ті Церкви, й вони відгукнуться на наш заклик". В. М. Чехівський у свому виступі, з приводу цієї пропозиції, заявив, що „для єднання з іншими Церквами треба зазначити, які церковні організації не можна вважати за дійсну Церкву, бо проповідувати Євангелію тим, хто в темряві, ми можемо, але звертатись до тих, хто свідомо не хоче йти дорогою до оновлення, не доцільно". Після цього Вел. Збори ухвалили: „Питання про запрошення представників Православної й інших церковних течій на Всеукраїнський Собор передати Передсоборній Комісії". На тих же Вел. Мик. Зборах 1924 р., коли, після дискусії по доповіді архиєп. Нестора Шараївського про „необхідність, згідно з вимогами життя, перевести церковний календар на новий стиль", принципово признана була своєчасність переходу на новий стиль, ухвалено* - переводити цю реформу в церковному житті України в порозумінні з іншими Православними Церквами на Україні, для чого взяти на себе, в разі потреби, ініціятиву скликання наради представників тих Церков і навіть скликання Всеукраїнського Православного Собору (Протокол Вел. Мик. 36. ВПЦР 25-30 травня 1924 р., стор. 20-21, 43).

Після 2-ого ВЦСобору УАПЦ, на якому, як відомо, був обраний на митрополичу катедру єпископ Миколай Борецький, до нього прислав листа Київський митрополит Синодально-Обновленської Церкви Інокентій з просьбою визначити час для завітання по службовій справі. Це побачення відбулось з відома Президії ВПЦР в кабінеті митроп. Миколая при приміщенні канцелярії

ВПЦР 17 лютого 1928 р. Був присутнім яри цьому побаченні, на бажання митр. Миколая, і архиєп. Константан Малюшкевич. Розмова тривала біля двох годин. Доповідь про неї дав Митрополит Миколай на Малих Зборах ВПЦР (Пленум в складі представників, по одному, від всіх Округових церков УАПЦ) 6-8 березня 1928 р. Висновок розмови, яка мала „цілком братерський характер", за доповіддю митрополита, був такий: „Не відкидаючи по суті принципа поєднання всіх православних течій на Україні в одну УАПЦ, ми всеж таки не знайшли вчасним поєднатися з Синодальною Церквою в даний момент, тому що, на нашу думку, природа наших течій попереднім вихованням їх, ідеологією і боротьбою остільки протилежні одна одній, що вони самі по собі не здатні зараз до душевного поєднання в єдину отару Христову. Тому прийшлось, констатувавши останній факт, запропонувати Синодальній Церкві раніше перевести, при повнім заспокоєнні що до нас і взагалі до всіх течій православних на Україні, відповідну підготовчу роботу і всі ті реформи, .при яких з часом зникне гострота поглядів одної течії на другу, і з'явиться природне тя-готіння до злиття їх в єдину душу і єдине Тіло Христове". Малі Збори з повним задоволенням і вдячністю прийняли доповідь о. Митрополита (Церква й Життя. Ч. 6 1928 р., стор. 39-40).

Оа Великих Мик. Зборах ВПЦРади, що відбулись в Софійському соборі в Києві 29 травня - 1 червня 1928 р., митрополит Миколай Борецький мав доповідь про „Міжцерковне становище УАПЦеркви", питання, що сильно хвилювало членів УАПЦ. Тези цієї доповіді були такі:

 1. Загальна й культурна революція на Україні владно поставила питання про Національну Церкву українського народу, який і почав її будувати в УАПЦ; 2. Тихонівщина й Обновленщина то є рештки чужих українському народові релігійко-культурних напластувань, які засуджені на відмірання; майбутнє релігійного життя на Україні належить УАПЦ, як Церкві, що природньо виростає з релігійно-культурних потреб укр. народу; 3. Тихонівщина вперто тримається, ідеологічно і практично - ще панування російської церковної культури на Україні; якщо де-який ґрунт для себе вона ма€ у великих містах, де чимало є чужих українській культурі елементів, то з пробудженням самосвідомости села вона матиме в ньому що-далі менше ґрунту; 4. Обновленщина, сприймаючи впливи часу, теоретично визнала принципи ідеології УАПЦ - автокефальність, соборноправність, українізацію, але життям своїм виявляє, що вони для неї чужі, неприродні; стати в безпосередню близкість до релігійно-культурних потреб укр. народу вона неспроможна; 5. Об'єднання УАПЦ з будь-якою із цих течій у сучасний момент було б штучне, неприродне, - воно сполучило б чужі своїм культурним підґрунтям елементи, але не злило б їх в єдиний церковний організм; 6. Проте потреби утворення єдиної Православної Церкви на Україні то є пекуча вимога релігійної свідомости кожного; 7. Цілковите церковне замирення на Україні - справа більш-менш недалекого часу, коли остаточно відімруть коріння чужих для укр. народу рел.-культурних впливів; 8. Готуватись до цього замирення слід і тепер, перетворюючи не-християнську ворожнечу поміж окремими церковними течіями в братнє співжиття рівноправних церковних організмів, які один в одному нелицімірно визнають справжню Христову Церкву. 9. Стан такого братнього співжиття, як тимчасовий, триватиме далі доти, доки рівнобіжні з УАПЦ церковні організації не проймуться остаточно елементами українсько-релігійної культури, не вростуть в неї своїм корінням, а тоді само собою відбудеться і канонічне злиття.

Під час обговорення цієї доповіді виявилось, що склад недавно відбутого на початку травня 1928 р. в Харкові собору Си-нодально-Обновленської Церкви був український, бо з 120 членів собору 87 зареєстрували себе українцями. І хоч доповідач на соборі про УАПЦ прот. Тарасов не знав другої назви для УАПЦ, як - „липківщина", „шовіністи", „самосвяти" і т. ін., але прот. Тарасов, митрополит Пімен (Харківський), - говорили на Вел. Мик. Зборах, - це ще не Синодальна Церква; на тому ж її соборі члени його, миряни, докоряли прот.-доповідачеві за неприпустиме ставлення до УАПЦ та вимагали від своїх владик поваги до УАПЦ й замирення з нею.

Поставившись з повною уважністю до питання про своє між-церковне становище і зваживши всі обставини його, Вел. Мик. Збори 1928 р. прийняли по цьому питанню таку резолюцію: „УАП-Церква визнає себе складовою частиною Всесвітньої Христової Церкви. В силу цього вона і прагне до єднання з іншими Церквами і найперше з Православними Церквами, що на Україні перебувають. Про це поєднання УАПЦерква молиться і вірить, що прийде момент, коли увесь побожний народ український, який належить до Христової Церкви, поєднається в одну святу УАПЦеркву. Для наближення цього моменту УАПЦерква йде не шляхом ворогування з Церквами Старо-Словянською і Синодальною на Україні, а шляхом виховання у своїх членів поваги до шукання правди Христової й Самого Христа, що мають місце в цих Церквах, як і в кожній Христовій Церкві, аби цим встановити моральне єднання, а через нього дійти до цілковитої організаційної єдно-сти тоді, «оли не лише наша УАПЦ, а й Церкви Старо-Словянська і Синодальна, пішовши цим самим шляхом, виховають відповідно своїх церковних керівників і вірних у дусі любови до всієї Христової Церкви, а найперше до Святої УАПЦеркви. Для постійного дбання про таку підготовку до поєднання Церков, Вел. Мик. Збори 'ВПЦРади обірають відповідну Комісію, що має скласти інструкцію своєї праці і подати цю інструкцію на ствердження Вел. Покровських Зборів". З єпископату до цієї Комісії було Зборами обрано архиєп. Полтавського та Лубенського Йосифа Оксіюка, архиєп. Київщини Константина Малюшкевича і архиєп. Харківського Івана Павловського (Церква й Життя. Ч. 2/7 1928 р., стор. 87-88).

• ВКонтакте

плитка для кухни на фартук под камень
по новейшим технологиям термобелье отвечают как тенденциям