Розділ 2. Всеукраїнський Церковний Собор в Києві 14-30 жовтня 1921 р., його діяння і подальші події в житті УАПЦ на Україні до Другої світової війни (частина перша - продовження 2)

  4. Зовнішнє зростання УАПЦеркви по Київському Соборі 1921 р. Церковні Округи УАПЦ; духовні керівники їх - Єпископи. Статистика парафій УАПЦ; „потижневі" або „спільні" парафії. Що стояло на перешкоді ширенню УАПЦеркви

Від високих мрій, у наведеній в кінці 'попереднього підрозділу відозві ІВОЦРади, про „Церкву живу, Церкву майбутнього" - супроти „'Всесвітньої Церкви минулого", „Церкви - руїни" - спускаючись до оповідання про дійсні події і стан життя УАПЦеркви після Київського Собору 1921 р., названого „Собором Відродження" (Церква і Життя, ч. 1 - 27 р., стор. 114), повинні найперше ствердити той факт, що в написаному до цього часу про життя УА'ПЦер'Кви в Україні 1921-30 рр. не маємо ми повної, ясної і, в міру можливости, об'єктивної історичної картини того життя. Так оцінюючи історичну літературу про УАПЦ в Україні, зо-всім не беремо під увагу такі „праці" російських авторів, як пашквільного характеру брошурка С. Раневського „Украинокая Автокефальная Церковь", або 'К. В. Фотиєва „Попитки Украинской Церковно Автокефалии в XX веке". С. Раневський утворення УАПЦеркви з місця трактує як задум большевицької „совєтчини" в добу „українського НЕП-а, виконавцем якого задуму був ніби Микола Скриіпнк, „правдивий український патріот і націоналіст", який „головну свою увагу звернув на українізацію православної Церкви, яка в той час була єдина і сильна та складала одне ціле з Російською Церквою" (стор. 3). К. Фотиєв, хоч посеред своїх джерел і мав цей тіашквіль С. Раневського (переробленого ним на Раевскаго С.), джерело „ липко вщини" бачить одначе не в „совєтчині" і комісарі 'Скрипникові, а в ,,'лоповському русі, опертому на Петлюрівській адміністрації" (стор. 20), хоч такої адміністрації і зовсім не було на Україні в р. 1921 і далі. Очевидно, що поважно трактувати історичні „відкриття" С. Раневського і К. Фотиева не приходиться. Згадали ж ми про них тут знову тільки для того, щоб підкреслити всю безоглядність і людей поважних в політичній їх ненависті до українського церковно-визвольного руху, бо ж пашквіль С. Раневського вийшов з лона Російської Зарубежної Церкви, з друкарні преп. Іова Почаївського в Св.-Троїцькому манастирі в Джорданвиллі США, а брошуру К. Фотиева супроводив прихильним вступом вчений церковний історик А. В. Карташев, б. проф. Петрогр. Дух. Ак. і б. міністр ісповідань в Тимчасовім Рос. Уряді.

'Ні, говорячи про відсутність правдиво-історичного образу життя УАПЦ по Соборі 1921 р., маємо на оці такий стан в самій українській православній літературі про ці часи в історії нашої Церкви. Цей стан характеризувати можна як два протилежних полюси: бачимо, з одного боку, непомірне звеличення внутрішнього життя УАПЦ, ґльорифікацію її цілком, без тіней, що падали б на її життя з вини самих церковних громад, чи окремих провідників її. Таке зображення, особливо „живими свідками" тих часів, тут, на еміграції, стало в-останне свого роду штандартовим. З другого боку, знаходимо в українській церковній пресі цілком протилежне суперлятивному тершому, і, теж пристрасне, освітлення життя й значення в церковно-релігійній історії нашого народу УАПЦеркви. Ось читаємо: «Прийшла революція 1917 року, і за-шаліла по всьому Сході... Крикуни та руїнники відразу заходилися й біля нашої Церкви й відразу захопили її в свої руки... І трапилась трагедія 1921 року, - утворення УАПЦ. Церква цілком була захоплена в крайні ліві руки, якими верховодили більшовики, свої й чужі. І в атмосфері соціялістичного чаду повстала УАП-Церква. Ця Церква рішуче порвала і з традиційною многовіко-вою Українською Церквою, і з многовіковою традицією чистоти Православія. Вона, небувалий новотвір, рішуче порвала з самою душею Православія - з канонами семи Вселенських Соборів, і натворила „канонів" своїх. Українська церковна многовікова ідеологія була грубо потоптана. Неграмотні крикуни й демагоги назвали це „Відродженням Української Церкви", тоді як це був повний розрив з традиційною віковою Українською Церквою. Бо відродження - це відновлення того, що було, а такого, чого натворено в 1921 р., ніколи в Українській Церкві за всі віки її не було ... І закрутилась 'Церковна революція. І вдове духовенство поженилося, появився жонатий єпископат, єпископів „висвятив" народ ... На чолі Церкви стала світська Церковна Рада, як зверхній орган її. Митрополиту й єпископам відняли віковічні титули, зазначили їхні обов'язки (канони УАПЦ п. 37): дбати за чистотою церкви й церковного посуду... Священні канони Вселенських Соборів поламали, створили свої нові... Церкву цю назвали „соборноправною", розуміючи під цим не історичне керування Церквою її Соборами, а світське радоправство. І утворили „канони 1921 року", - гарячий сором для України на віки вічні... Усе це надзвичайно сильно вдарило по повазі Української Церкви, й ЇЇ ніхто тепер не визнає, і в кращому разі ставляться до неї підозріло» ... („Слово Істини". Місячник Видавничого Комітету Мит-рополитального собору у Вінніпегу. Січень 1950 р., стор. 6-9).

Відсутність однодумносте, щодо ролі в духовому житті нашого народу УАПЦ в Україні 20-их років XX стол., дала 'привід одному з визначних наших архитіастирів написати про УАПЦ авторові цієї праці: „Сьогодні люди ще не вирішили, що то було: авантура, провокація, чи справді спонтанний зрив того, що накипіло в душі народній; історики, на підставі поданого мит. Липків-ським матеріялу (розд. VIII Історії Укр. Церкви) з часом безсто-ронньо розберуться і вирішать, в яку рубрику це все поставити". Нема для нас сумніву, що того матеріялу, який зберігся в мемуарах митрол. Липківського про часи відродження Української Православної Церкви, замало, щоб можна було дати і менш-більш повну, і по силі спроможносте безсторонню історію УАЛЦеркви під большевицьким режимом до її ліквідації тим режимом. Але ті мемуари дають українському історикові тверду моральну опору для укладання таки історії УАПЦеркви, а не леґенди, чи, як висловлювався Шевченко, „поеми вольного народу" (в „Посланні до живих і мертвих і ненароджених"), бо сам митрополит Липків-ський в тих мемуарах подає не тільки світла, але й тіні з внутрішнього життя відродженої УПЦеркви, часом може навіть згущені тіні, 'панегіристами, особливо з „живих свідків", звичайно замовчувані. Не замовчували тих тіней і інші, крім митропол. Липків-ського, визначні архипастирі УАПЦеркви; спіраючись також і на їхніх свідоцтвах, маємо оповісти тут про долю і значення УАПЦ без 'перебільшення в ту чи другу сторону, але одночасно й без всяких претензій на історичну повноту й неттомклкову стислість, для чого достатніх матеріялів не маємо.

З утворенням на Соборі 1921 р. ієрархії УАПЦеркви починається швидкий зріст кількосте парафій УАПЦеркви. „Життя Української Церкви через відновлення ієрархії не тільки спаслося, - читаємо в „Історичній Записці ВПЦРади", - а досягло такої сили, яка є доказом, що акт Всеукраїнського Церковного Собору 1921 р. був ділом не чоловічеським, а Божим" (Ц. і Ж. ч. 2-3 1927 р., стор. 145). Бо ж з утворенням свого єпископату з'явилася можливість висвяти нових українських священиків на парафії, які домагались дати їм українського священика. Старе духовенство на парафіях у великій більшості трималося, як пише митр. Липківський, „з міркувань канонічних і з матеріяльних вигід" старого московського єпископату в Україні, який, за словами митр. Липківського, „до нас безнадійно ворожий; те ж можна сказати й про старе духовенство, яке цілком не придатне до нового життя і, почуваючи це, утирається й намагається і народ затримати на старих позиціях". Перехід старого духовенства під юрисдикцію УАПЦеркви надзвичайно був утруднений протиакцією московського єпископату, який проголосив єпископів „нової народ-ньої, 'по вислову митро'п. Липківського, благодаті" псевдоеписко-пами, таїнства, звершувані свяіщенством УАПЦеркви, недійсними і наказав пересвячувати церкви і престоли, як: 'були в ужитку священиків-автокефалістів.

Як ми знаємо, Собор 1921 р. в побудові об'єднань членів УАПЦеркви на місцях відкинув поділ на великі єпархії, якими на українських землях були в цьому часі: Київська, Чернігівська, Волинська, Подільська, Полтавська, Харківська, Катеринославська, Херсонська і Холмська (остання опинилась в межах відновленої Речі-посполітої Польської в році 1918). За ухвалами Київського Собору УАПЦ 1921 р. щодо організації Української Церкви, мали б повстати, замісць тих великих єпархій, що територіяльно й адміністративне рівнялись до-революційним губерніям, „'повітові церковні об'єднання", в дужках названі „єпархіяльними". Але не вдержалась далі в практиці церковного життя ця назва, як зникла і назва „єпархія". Замісць „повіту" прийшла і закріпилась в урядових документах назва „округа", в церковному житті УАПЦ „церковна округа" з додатком власної назви по території - „Київська церковна округа", „(Білоцерківська", „Уманська", „Лубенська" і т. д.).

Згідно з внутрішнім статутом УАПЦеркви, для утворення церковної округи, що мае право обірати собі єпископа, необхідно, щоб для цього згуртувалось не менше трьох волосних (ця назва теж не втрималась, замісць неї прийшов „район", „районова церковна рада") церковних об'єднань (розд. XII. В. ЗО), а для утворення волосного (районового) церковного об'єднання треба, щоб згуртувалося не менш як три парафії (XI. В. 27). Отже потрібний був, згідно з цими соборними постановами, цілком незначний мінімум, а саме 9 парафій, щоб утворити церковну округу, яка могла обірати собі єпископа. Наблизити єпископа до пастви, як було то в першохристиянських часах, - цією думкою керувались, видно, ідеологи УАПЦеркви, будуючи устрій її на таких невеличких церковних округах.

В перших роках по соборі 1921 р. ми дійсно бачимо свого роду запал (на території, правда, ближчій до Києва) до утворення окремих округ і виборів в них єпископів, але з причин, які будуть з'ясовані пізніше, запал цей прохолонув, і церковні округи, замісць єпархій, більш-менш стабілізували'сь перед 2 Всеукраїнським церковним собором, після якого швидко пішло до ліквідування на Україні УАПЦеркви. Не втримались, напр., такі округові церкви УАПЦ, як: Богуславська, Звенигородська, Чигиринська, Сквирська, Таращанська, Липовецька, Радомиська, Лохвицька, Зо-лотоноська і др. В кінці 1926 р., на підставі ухвали Великих Покр. Зборів УАПЦ 25-30 жовтня 1926 р., було переведено „без порушення меж державних округ і районів" Президією ВПЦРади таке розподілення УАПЦеркви на церковні округи:

 1. Бердичівська, в складі Бердичевської та Шепетівської округ, під духовним керівництвом архиєп. Степана Орлика;

 2. Білоцерківська, під дух. керівництвом єп.. Юрія Тесленка;

 3. Вінницька, в складі Вінницької та Могілівської округ, під керівн. архиєп. Константина Кротевича;

 4. Волинська, в складі Житомирської та Коростенської округ, дух. керівника в той час нема;

 5. Дніпропетровська, в складі Дніпропетровської, Криворізької та Запорізької округ, дух. керівника нема;

 6. Кам'янецька, під керівн. єп. Володимира Дахівник-Дахівського.

 7. Київська міська, під дух. керівн. Митрополита;

 8. Київська (сільська), під дух. керівн. архиєїп. Нестора Шараїв-ського і архиєп. Феодосія (Переяславщина);

 9. Конотопська, в складі Конотопської та Глухівської округ, під дух. керівн. єп. Олександра Червінського;

 10. Лубенська, під керівн. архиєп. Йосифа Оксіюка;

 11. Одеська, в складі Одеської, Миколаївської та Херсонської округ, дух. керівника нема;

 12. Полтавська, в складі 'Полтавської і Кременчузької округ, під керівн. єп Юрія Жевченка;

 13. Проскурівська, під керівн. єп. Максима Задвірняка;

 14. Роменська, в складі Роменської та Прилуцької округ, дух. керівн. нема;

 15. Тульчинська, під дух. керівн. єп-ів Миколи Карабіневича та Миколи Борецького;

 16. Уманська, під дух. керівн. єп. Константина Малюшкевича;

 17. Харківська, в складі всіх округ (Слобожанщини і Донеччини, дух. керівн. нема;

 18. Черкаська (іноді називана також Шевченківською), в складі Черкаської та Зинов'євської (Єлисаветград) округ, під дух. керівн. єп. Юхима Калішевського;

 19. Чернігівська, в окладі Черніг. та Ніжинської округ, під керівн. архиєп. Івана Павловського;

 20. Балтська, в складі Першотравневської округи та АМСР (Автон. Молдав. Респ.), під дух. керівн. єп. Антона Гриневича

(Протокол ч. 2 засід. Презид. ВПЦР від 3. XI. 1926 р. - „Округові Українські Автокефальні Церкви" - список Округ УАПЦ надісланий ВПЦРадою 15. XI. 1926 р. до архиєп. Американського Іоанна Теодоровича).

Коли стверджені вище ВПЦРадою церковні округи УАПЦер-кви розглянути територіяльно у відношенні до б. православних єпархій на українських землях, то легко можна помітити значну нерівномірність поширення УАПЦеркви по б. єпархіях України. Київ, столиця України, був, як ми бачили, осередком й національне-церковного визвольного руху з 1917 р. Цілком натуральним є тому, що в Київській єпархії, на Київщині, після Київського собору 1921 р. найбільше приєдналось парафій до УАІПЦ. Тут маємо за списком кінця 1926 р. 6 округ (Бердичів, 'Біла Церква, Київ - 2, Умань, Черкаси), а з тих, що не втримались, як окремі округи, теж 7 були на Київщині. За Київщиною йде Поділля - 4 округи (Винниця, Тульчин, Проскурів, Кам'янець); далі - Полтавщина - З округи (Лубні, Полтава, Ромни); Чернігівщина - 2 округи (Чернігів, Конотоп); Волинь - одна округа (Житомир); Харківщина або Слобожанщина - одна округа; б. Катеринославська єп., тепер Дніпропетровщина - одна округа; б. Херсонська єпархія, з катедрою в Одесі, теж одна округа; врешті на самому півдні Поділля Балтська округа, про яку архиєп. Константан Малюшке-вич на Велик. Мик. Зборах В'ПЦРади 11-13 травня 1927 р. сказав, що й такої округової церкви нема, а є тільки єпископ Антон Гри-невич, що має цей титул ,,Балтського" (Протокол Вел. Мик. Зборів ВПЦР з 11-13 травня 1927 р.). Цей факт нерівномірности поширення на Україні УАПЦеркви стане ще яскравішим, коли буде у нас мова вже .не про кількість округ на територіях б. єпархій, а про кількість парафій в них.

З 34 єпископів УАПЦеркви за митрополитства митр. Василя Липківського, яких він називає в своїх мемуарах (Розд. Уїї. Відродження Української Церкви), в урядовому спискові ВПЦРади УАПЦ в листопаді 1926 р. є тільки 17, як чинних єпископів УАПЦ в тому часі. Подаємо відомості найперше про цих 17 духовних керівників, чинних в УАПЦеркві за рік перед 2 Всеукраїнським собором УАПЦ.

 Митрополит Василь Липківський, духовний керівник, за статутом УПЦеркви (XI. Г. 35), всієї УАПЦ, з титутлом „митрополит Київський і всієї України", був обраний зокрема на свого єпископа Київською міською округою (її склад 9 укр. парафій м. Києва); держаним урядом був позбавлений права виїзду з Києва і, тому, цілком обмежений у своїх правах митрополита всієї УАПЦеркви (докладніше про взаємовідносини між урядом і митрополитом Липківським буде мова в свому місці).

 Архиєпискояп Нестор Шараївський, народж. 1865 р., ви'хов. Київ. Дух. Ак., був висвячений на єпископа, як знаємо, собором 1921 р. для Київщини і обраний заступником митрополита; з огляду ж на те, що на Київщині (б. Київська єп.) працювало, за свідоцтвом митр. Липківського, в перші роки (по соборі 1921 р.) 10 єпископів УАПЦ, то архиеп. Шараївський не завжди мав певну приділену йому для духовного керівництва церковну округу, працюючи більше, як заступник митрополита і член Президії ВПЦРа-ди, в Києві (особливо в справі перекладів богослужб і як голова Передсоборної Комісії), не маючи в Києві своєї катедри.

 Архиєпископ Йосиф Оксіюк, народж. 9. IX. 1894 р. в сел. родині с. Луковиська (на Підляшші), кінчив Холм. дух. сем. і Київ. Дух. Ак., при якій залишений був проф. стипендіятом по катедрі патрології. В січні 1919 р. призначений доцентом Камянецького універс. по кат. історії христ. церкви; після переформування Ка-мян. універс. на Інститут нар. осв. р. 1920 викладав в Інституті заг. історію. В травні 1922 р. прийняв свящеиство, а в червні того ж року його було обрано і висвячено на єпископа УАПЦеркви на катедру в Кам'янці. В половині 1923 р. Лубенська церква, за переходом її дух. керівника архиєп. Олександра Ярещенка до Харкова, обрала своїм єпископом єп. Оксіюка. В рр. 1926-27 архиєп. Иосиф був державним урядом -позбавлений права виїзду за межі Лубенсько-Миргородської округи.

 Архиєпископ Константин Малюшкевич, народж. 2. II. 1890 в дух. родині (с. Жилинці на Волині), скінчив Вол. дух. сем. і Київ. Дух. Ак. р. 1916; свяіщенство прийняв на третьому курсі Академії. Від 1916 до кінця 1921 р. працював в Умані (Київщина), спочатку як законовчитель в школах, а з революції 1917 р. як учитель середніх шкіл; в серпні 1921 р. організував в Умані першу укр. парафію і став її настоятелем. В лютому 1922 р. був обраний і висвячений на єпископа Уманського; р. 1924 був обраний на Катеринославську катедру, якою й заопікувався, не пориваючи зв'язку з Уманською округою; р. 1925 відмовився від Катеринославщи-ни й залишився тільки Уманським.

 Архиєпископ Константин Кротевич, народж. р. 1872, з вищою правничою освітою, перед революцією був прокурором окружного суду в Полтаві; священство прийняв р. 1918; в березні 1922 р. на Полтавському окружному соборі був вибраний на єпископа УАПЦ для Полтави (в січні 1922 р. помер архиєп. Полтавський Парфеній Левицький); р. 1924 перейшов спочатку до Житомира (на короткий час), а потім обраний на Вінницьку катедру.

 Єпископ Юрій Шевченко, народж. 17. II. 1885 р., скінчив Одеську дух. сем., священиком з 1911 р.; в рр. 1914-17 був військовим священиком; в квітні р. 1922 висвячений був на єпископа для Сквирської церковної округи; р. 1924 був обраний на Полтавську катедру.

 Єпископ Юхим Калішевський, народж. р. 1892, син учителя; після скінчення університету (працює як педагог в Києві; в єпископа УАПЦ висвячений в лютому 1922 р. для Звенигородщини, яка скоро увійшла в склад Черкаської (Шевченківської) церк. округи, катедру якої й займав єп. Калішевський.

 Єпископ Миколай Борецький (потім митрополит УАПЦеркви), син священика, нар. 6. XII, 1879 р. в м. Сарнах на Київщині. П'яти років осиротів і залишився на руках матері. Духовна освіта - Уманська дух. школа і Київ. дух. сем. - 1901 р.; р. 1902 - коротко-термінові курси 'педагогічні в Харкові. В рр. 1902-04 працював вчителем по школах на (Київщині. З р. 1904 в сані священика був настоятелем парафій на Поділлі (с. Каханівка, Мала Жмеринка, м. Жмеринка, м. Гайсин), законовчителем в гімназіях м. Жмеринки і Гайсина, учит. інституту в м. Вгнниці, учит. сем. в м. Черкасах. Вик. обов'язки військового священика і благочинного 65 пішої дивізії в рр. 1914-16 світової війни. Р. 1921 приєднався до УАПЦеркви. На соборі 1921 р. був обраний посеред інших кандидатів в єпископи УАПЦеркви, а висвячений в лютому 1922 року на єпископа Гайсинського. Гайсинської округи властиво не було; б. пов. Гайсинський входив в склад Тульчинської округи, яка перебувала в стані організації. Єпископ Борецький, в листах до Президії ВШР 15. XII. 1926 і 21. І. 1927 р., просив звільнити його від доручених обов'язків доглядати за Тульчинською церк. округою і числити його тільки настоятелем Миколаївської церкви м. Гайсина, яким фактично він і був (І Прот. засід. Президії ВПЦРади ч. 5/25 з дня 25 січня 1927 р., ті. 10).

 Єпископ Миколай Карабіневич, народж. на Поділлі р. 1888, скінчив Подільську дух. сем., священство 'прийняв в 1911 р., в єпископи був висвячений в кітні 1923 р. для Могилева Подільського, але, за списком церковних округ ВПЦР в листопаді 1926 р., Мо-гилівська округа зеаходиться в складі Вінницької. При доповідях з місць на Вел. Мик. Зборах ВПЦР 11-13 травня 1927 р. про Мо-гилівську округу записано: „Дає інформації еп. М Карабіневич. Але він нічого не може сказати, тому що фактично нею (округою) керує архиеп. К. Кротевич, який теж нічого не 'міг сказати" (Протокол Вел. Мик. 36. ПВЦРади 11-13 травня 1927 р., стор. 13). На Вел. Покров. Зборах ВПЦР 1926 р. єпископ Карабіневич давав відомості про Тульчинську церковну округу, проживав же він в с. Яланець, б. Ямпольського пов., де мав, очевидно, парафію. Відсутність церкви для єпископської катедри УАПЦ в м. Тульчині була причиною, треба думати, й неупорядкованого церковного життя УАПЦ в Тульчинській окрузі.

 Єпископ Антон Гриневич, народж. 23. VII. 1870 р. на Херсонщині, ск. Одеську дух. сем., прийняв священство в 1897 р., член Рос. Державної Думи (1907 р.) і Української фракції ,в ній; до УАПЦ приєднався р. 1921. Висвячений в єпископи в серпні 1923 р. з титулом Балтського, перебував на своїй давній сільській парафії під Одесою.

 Архиєпискол Іван Павловський, народж. 20. V. 1890 р., в сані священика з 1914 р. В єпископи УАПЦ висвячений на початку 1922 р. для Черкасько-Чигиринської округи, яку скоро залишив, будучи обраним в єпископи Чернігівською округою. 1 грудня 1926 року на окр. соборі в Харкові був обраний на архиєп. Харківського і зайняв катедру Харківську, на якій був з 1927 р. і відповідальним редактором органу УАПЦ „Церква і Життя".

 Архиєпіскоп Степан Орлик, народж. 9. І. 1891 р. на Волині, священиком з 19-16 р. Був висвячений в єпископи для Волині на соборі 1921 р. (Висвячені в час собору 1921 р. одержали, за ухвалою собору, титул архиепископа). Житомирську катедру залишив і після 1924 р. був дух. керівником Бердичівсько-Шепетівської округи, представник якої на Велик. Мик. Зборах 11-13 травня 1927 року (прот. М. Кудря) скаржився на відсутність в окрузі „певного відповідного вищого духовного керівника" (Прот. назв, зборів, стор. 10).

 Єпископ Володимир Дахівник-Дахівський, народж. р. 1893 на Полтавщині, священиком з 1917 р., висвячений в єпископи УАПЦ 1. І. 1922 р. для Переяславщини. Залишив Переяславську округу зза непорозумінь з Окр. Радою; спочатку тимчасово, потім і стало був. дух. керівником Кам'янецької округи. 15. II. 1927 р. був обраний на дух. керівника Тульчинської округи.

 Архиепископ Феодосій Сергієв приєднався до УАПЦ від Рос. Церкви р. 1924. Висвячений 2. II. 1923 р. ієрархами юрисдикції патріярха Тихона в єпискона-вікарія Прилуцького (Полтавської єп.); Феодосій, коли організувалась на Україні (в жовтні 1923 р.) Синодально-Обновленчеська Церква, перейшов до обновленців, на Полтавщині став єпарх. архиєреєм тої Церкви і тоді ж одружився з дівчиною (він був з вдових священиків). Митрополит Харківський Пімен (обновленчеський) заборонив Феодосія в священстві, і тоді він перейшов до УАПЦ. Був досить активний; організовував після єп. Дахівника знову в окрему церковну округу Переяславщину, працював на Бердичівщині, в окрузі Камянецькій; пізніше ніби зняв рясу і проживав в домі свого тестя. (Фр. Гейер. Ор. сіі., стор. 104-105).

 Єпископ Максим Задвірняк, народж. р. 1882 на Поділлі, священиком з 1915 р. В єпископи УАПЦ висвячений в червні 1923 р. для Проскурівської округи, в якій доводилось, одначе, мати місце осідку за 75 клм. від самого Проскурова, в парафії Іванківці, де був настоятелем, - наслідки в церковному житті округи були від то: го сумні (Прот. засід. Президії ВПЦР 8. II. 1927 р.).

 Єпископ Олександер Червінський, народж. р. 1886, висвячений в єпископи р. 1925; був духовн. керівником Конототтсько-Глу-хівської округи, звідкіля перейшов на початку 1927 р на катедру Чернігіво-Ніжинську.

 Єпископ Юрій Тесленко, народж. р. 1894 на Поділлі, священиком з 1918 р.; в єпископи УАПЦ висвячений р. 1925; був дух. керівником Білоцерківської округи, змушений в той час перебувати не в осередку своєї округи.

До цих 17 єписко'пів, поданих Президією ВПЦРади в листопаді 1926 р. як чинних духовних керівників церковних округ УАПЦ в Україні того часу, треба додати ще як чинних же в УАПЦеркві в тім часі в складі Президії ВПЦРади УАПЦ в Києві - єпископів: Петра Ромоданова, Марка Грушевського і Якова Чулаївського.

 Єпископ Петро Ромоданів, родом з Полтавщини, в єпископи УАПЦ був висвячений в жовтні 1923 р. для Лохвицької округи (Полтавщина), але в окрузі він був мало часу, виконуючи років зо два обов'язки правозаступника УАПЦ в Харкові, як каже мит-роп. В. Липківський, - „з малою користю для УАПЦ, але мабуть з більшою для ДПУ" (Розд. VII. Відродження Української Церкви). У вересні 1926 р. на нараді єпископів і представників УАП-Церкви в Києві був обраний головою „Комісії по унормуванню життя УАПЦеркви", а на Велик. Покровських Зборах ВПЦР 25-30 жовтня 1926 р. був обраний головою Президії ВПЦРади.

 Єпископ Марко Грушевський, в єпископи поставлений в липні 1922 р. для Волині (за словами митр. Лилківсь'кого в листі до о. Корсуновського 23. VII. 1922.), але був на початку дух. керівником Конотопської округи (Чернігівщина), потім Таращанської (Київщина), далі довший час без посади (лист митроті. Литгків-ського до архиєп. Теодоровича 11. XI. 1926), а на Вел. Зборах Покр. 1926 р. обрано -його членом Президії ВПЦР - завідуючим Відділом Благовістя, після того як відмовився бід цього обрання В. М. Чехівський (Проток. Зборів, стор. 21).

 Єпискоіп Яків Чулаївський, народж. р. 1889, свящ. з 1914 р., в єпископи УАПЦ поставлений на Покрову 1923 р. для Бердичівської округи; був духовн. 'керівником Глухівської округи (Чернігівщина), потім без посади; на Велик. Покров. Зборах 1926 р. його було обрано членом Президії ВПЦРади - завід. Відділом церковної освіти.

Поза Україною з єпископату УАПЦеркви, висвяченого в часі Київського собору 1921 р., був на катедрі чинним архиєпископ (нині митрополит) Іоанн Теодорович, який очолював в Північній Америці в тім часі Укр. Православну Церкву в США і Укр. Греко-Правосл. Церкву в Канаді. Народж. 6 жовтня 1887 р. на Волині, скінчив Вол. Дух. Семінарію, був військовим священиком УНР і учасником визвольної боротьби 1918-19 рр., після якої осів на єдиній в його житті парафії в с. Митницях, Староконстантинівського пов. на Волині, на якій застали його події в історії УАПЦеркви 1921 р. Весною того року був о. Теодорович, як делегат духовенства своєї благочинницької округи, на Волинському єпар-хіяльному з'їзді в Житомирі. Прибули на той з'їзд з Києва і представники Всеукраїнської Церковної Ради; посеред 300 священиків-делеґатів єпархії один лише о. Іоанн Теодорович став на захист ідей і праці ВПЦРади в Києві, промовляючи до того ж українською мовою. Його виступ з обуренням був зустрінутий волинським духовенством, чого й можна було очікувати від духовенства єпархії, на катедрі якої перебували в XX в. такі видатні ієрархи активисти ідеї неподільної і однонаціональної царської Росії, як архиєпископи Антоній Хратювицький і бвлогій Георгієвський, а Почаївська Лавра на Волині з намісником архимандр. Віталієм Максименком була фортецею організації „Союза Русскаго Народа", членами якого було багато з волинського духовенства. В часі епархіяльнО'ГО з'їзду о. Теодорович вступив в зв'язок з представниками Київської Церковної Ради і після того розпочав працю національно-церковного усвідомлення волинського селянства. На Київському соборі 1921 р. був- одним з активних його членів. Собор обрав його (о. Теодорович був вдовим священиком) третім кандидатом (після оо. Липківського і Шараївського) в єпископи, на катедру єпископа Подільського і Вінницького, і був першим, що прийняв наречення і хиротонію єпископську (25 жовтня наречення, 26 жовтня хиротонія) від двох перших єпископів УАПЦ, митроп. Василя Липківського і архиеп. Нестора Шараївського (Іоан'Н, Архиєпископ. Низка спогадів. Укр. Правосл. Календар на 1951 р. Ню-Йорк. Стор. 90-98). По двох роках архипастирської праці на Поділлі архиєп. Подільський і Вінницький Іоанн Теодорович, Іпісля зносин з ВПЦРадою Духовної Консисторії УПЦ в США, яка виклопотала належні документи, виїхав 9 січня 1924 р. до Америки, а 13 лютого прибув до своєї української пастви в Новому Світі („Церква і Життя", ч. 4. 1927, стор. 355).

 Архиєпископ Олександер Ярещенко, народж. 12. IX. 1890 р. на Полтавщині, скінчив Московську Дух. Академію. ІКрім богословської освіти, скінчив вищу технічну школу, як про це пише митроп. Липківський в Розд. УІИ Історії Укр. Церкви; на жаль, митр. Липківський не вказав, яку саме школу. Архиєпископ Олександер Ярещенко належить до найвизначніших ієрархів УАПЦеркви. Митроп. Іоанн Теодорович так пише про свою першу зустрч з ним: „Коло вікна (в залі в час собору 1921 р.) я побачив в гарячій дискусії високого ставного, з невеличкою, „в квадрат" по військовому, борідкою брюнета. Він одразу привернув мою увагу. В ньому було щось небуденне: висока інтелігентність, тонкість і стримана зривчастість нервової вдачі. Я його подивляв. Це був Олександер Ярещенко, пізніш архиєпископ Харківський... Він переконував співбесідника, що собор в теперішніх обставинах має здобутися на рішальний радикальний крок, а саме - має поставити митрополита рукоіположенням приявного священства"... (Ор. сії., стор. 95-96). На соборі 1921 р. в Києві був Ярещенко представником від Полтавщини, де й займав посаду Начальника Полтавської залізниці, як пише про це митр. Липківський, вказуючи на те, що це своє становище Ярещенко проміняв на „терновий вінець єпископства в нашій Церкві". У Фр. Гейера теж находимо підтвердження, що Ярещенко займав посаду службовця на залізниці (Ор. сіt., стор. 88); від о. Д. Бурка довідуємось, що О. Ярещенко, крім Дух. Академії, скінчив ще „Інститут Інженерів Путей Сообщенія" в Петербурзі, що в'яжеться й з його високою посадою на залізшщі. Але прот. Митрофан Явдась подає, що, крім Дух. Академії, О. Ярещенко скінчив юридичний факультет Київського Університету, (При чім називає О. Ярещенка „доктором теології", думаючи мабуть, що всі, хто кінчав в Росії дух. академії, були „докторами богословія". (Українська Автокефальна Православна Церква. Мюнхен - 1956 - Інгольштадт, стор. 63). Сумно стає, що ми не подбали досі навіть про те, щоб зібрати 'стисліші біографічні дані про таких ієрархів УАПЦ, як архиєпископ Олександер Ярещенко. НІа соборі 1921 р. він був висвячений 28 жовтня в єпископи для Полтавщини, але архипастирську працю розпочав не в Полтаві, де був на катедрі архиєп. Полтавський Парфеній Левицький, а в Луб-нях, звідкіля в половині 1923 р. 'перейшов до Харкова, на запрошення громади УАПЦ при Миколаївській церкві. На Вел. Мик. Зборах ВПЦРади 25-30 травня 1924 р. архиеп. Олександер Ярещенко був майже одноголосне обраний першим заступником Голови Президії ВПЦРади (Головою тоді було обрано протодиякона Василя Потієнка). Про діяльність його в складі Президії другої ВПЦРади УАПЦ буде мова в іншому місці. „18 березня 1926 р., - пише митр. Липківський до архиєп. Теодоровича в Америку, - на п'ятиріччі існування Харківської парафії архиєп. Олександер якось висловився необережно про утиски з боку влади, і його 1 квітня 1926 р. заарештовано, а 22. IV. вислано до Москви, а звідти на заслання в Ташкент, де він і досі є" (Лист від 11. XI. 1926 р.). Архиєпископ Олександер Ярещенко був першим з ієрархів УАП-Церкви засланцем большевицької радянської влади в далекі краї з України.

 Архиєпископ Юрій Міхновський, народж. р. 1868 на Полтавщині, свящ-ом з р. 1894; в єпискотш УАПЦ був висвячений в час собору 1921 р. для Чернігова. За свідоцтвом митр. Лшшівського (Розд. VII. Відродження Української Церкви), „мусів залишити Чернігівщину та вже ніде не міг бути проводирем Церкви"; в цьому часі (1926-27 рр.) був настоятелем парафії в с. Лрохоровці б. Золотоноського пов.

 Єпископ Григорій Стороженко, народж. р. 1889, в єпископи УАПЦ був висвячений по обранні для Київського повіту в листопаді 1921 р. Про нього митроп. Липківський пише, що Стороженко „гарний -промовець, УАПЦ захопився, але зовсім нездатний до єпископства ..., скоро зовсім відійшов від УАПЦ і пішов на державну службу". Архиєп. Нестор Шараївський в доповіді про Київську сільську округу на Вел. Мик. Зборах 1927 р. казав: „З 1923 р. Київська округа хворіє і дішла до того, що духовний керівник її єпископ Григорій Стороженко відійшов. Через що? Багато опікунів". .. (Протокол назв, зборів, стор. 16).

 Єпископ Конон Бей, народж. р. 1884, священиком з 1908 р.; в епископі УАПЦ висвячений в лютому 1922 р. для Богуславської округи, яка не втрималась як окрема. Як видно з протоколу Вел. Мик. Зборів 11-13 травня 1927 р. (стор. 20), єп. Конон Бей був в часі цих зборів духовним керівником Прилуцької округи і доглядав за Роменсь'кою округою, яка домагалась мати окремого єпископа. В урядовому ж списку округ і дух. керівників їх з листопаду 1926 р. помічено, що дух. керівника в Роменській (в складі Ром. і Прилуцької округ) окрузі тоді нема. Отже єпископа Коно-на Бея треба причислити до чинних в цьому часі єпископів УАПЦ.

 Єпископ Володимир Самборський, нар. р. 1873, свящ. з 1898 року; в єпископи УАПЦ висвячений в лютому 1923 р., був єпископом в Каневі, Конотопі, Липовцю, Білій Церкві. За словами митр. Лшіківського, „виявив повну нездатність до єпископства" і „відійшов від справи" (Розд. VII. Відродження Укр. Церкви). Але з проток, засідання Президії ВПЦЦРади від 9. VIII!. 1927 р. видно, що в літі 1927 р. еп. Самборський був єпископом Глухівської округи.

 Єпископ Григорій Мозолевський, нар. 1876 р. на Чернігівщині; до революції 1917 р. був законовчителем по де-яких середніх школаж на Чернігівщині; в єпископи УАПЦ висвячений в червні 1924 р. для Конототтщини, але „не здолав її задовольнити" (митр. Липківський). В зиму 1926-27 р. був настоятелем парафії УАПЦ в м. Радомишлі (Київщина), але парафія та так занепала, що не в стані була утримувати причет, - тоді 'Президія ВПЦР постановила вважати єті. Мозолевського кандидатом на одну з вільних ка-тедр. В лютому 1927 р. еп. Мозолевський був обраний на місце настоятеля парафії в с. Спаському (Ленінському) Конотопської округи, з чим 'погодилась Президія ВПЦР (Протокол засід. През. ВОЦР 2 березня 1927 р.).

 Єпископ Михайло Маляревський, висвячений був в єпископи в грудні 1921 р., як пише митроп. Линківський, „на Волинщину (Полонне), за вимогою Мороза (Голови ВПЦРади), але не мав ні хисту, ні охоти до єпископського служіння, нікуди не пробував їхати на єпархію, а сидів на своїй парафії"... (Лист до о. Корсу-новського з 23 липня 1922 р. Розд. VII. Відродження Укр. Церкви).

 Єпископ Пилип Бучило, „людина світська, захопився нашою справою, а можливо, Іщо 'й єпископство уявляв собі в старих минулих обставинах, висвятився на єпископа УАПЦ в Миколаїв, р. 1922, та як покуштував гіркого в ті часи єпископського хліба, то захрплення йому вистачило лише на короткий час; вже в 1923 році він відійшов зовсім від УАПЦеркви"... (Митр. Липківський. Хиби в житті УАПЦ та її органів за другої ВПЦР. „Відомості Ге-нер. Церк. Упр. на Вел. Британію", XII 1951.).

 Єпископ Володимир Бржосньовський, нар. р. 1887, священ-ство прийняв в р. 1912. Висвячений був в єпископи УАПЦ для Білої Церкви (Київщина) в листопаді 1921 р.; після Вел. Мик. Зборів ВПЦРади 1924 р. виявив себе (відозва з 17. IX. 1924.) головою розбивацького в житті УАПЦеркви братства „Діяльна Христова Церква" (ДХЦ) і був виключений з складу єпископату УАПЦ. Потім ніби каявся, наступало приєднання до УАПЦ, але в серпні 1927 р. знаходився ще в „невиразному стані" щодо приналежносте його до ієрархії УАПЦ (Прот. засід. Президії ВПЦР 16 серпня 1927 р., стор. 24).

 Єпископ Петро Тарнавський, в єпископи УАПЦ був висвячений р. 1922, був настоятелем Софійської парафії в Києві, з причетом якої повстали у нього загострені стосунки, і парафію ту він мусів залишити. Діставши від влади мандат на Михайлівський манастир в Києві, заклав там парафію ДХЦ, будучи одним з засновників того розбивацького братства ДХЦ; в літі 1927 р. перебував в тому ж „невиразному стані", що й єп. В. Бржосньовський.

 Єпископ Микола Ширяй, поставлений в єпископи УАПЦ в червні 1922 р. для Ніжинської округи, залишив її, став настоятелем в м-ку Носівка. Р. 1924, зза незгоди між ним і Округовою Радою (Прот. Вел. Мик. 36. 1924 р., стор. 11), р. 1925 пристав до ДХЦ і був настоятелем Троїцької парафії ДХЦ в Києві, але після акту 'приєднання ДХЦ до УАПЦ перший з єпископів-розкольників виконав умови поєднання і ту парафію залишив.

 Єпископ Микола Пивоварів, в єпископи УАПЦ поставлено його було в січні 1922 р. без згоди на те митроп. Лштківського, як протеже Голови Президії ВПЦР Михайла Мороза І(про цю справу буде мова пізніше); в сані єпискола, Пивоварів, „людина без совісти і чести, - як пише про нього митроп. Липківський, - зруйнував Таращанщину, Катеринославщину, побував і в Одесі, і в Сло-вянську, і в Ніжині, і в Камянці, і в Вінниці, та й там не затримався і, кажуть, - зрікся сану" („Відомості"... Ор. сії., стор. 13). Пивоварів Микола належав і до ДХЦ; на Нараді 11 єпископів УАПЦ дня ЗО жовтня 1926 р. признано було неприпустимим повернення до праці в УАПЦ бувшого єп. Миколи Пивоварова (Проток, зас. През. ВПЦР 24. XI. 1926).

 Єпископ Луганський Юрій Прокопович, в сані єпископа, приєднався до УАПЦ р. 1926 з Россійської Церкви, але скоро й відійшов.

Різна кількість церковних округ УАПЦ на територіях єпархій в Україні, що вела й до скупчення єпископів в одній місцевості, як, напр., Київщина мала до 10 єпископів, коли Херсонщина або Катеринославщина не мали були жадното єпископа, - тісно пов'язана була й з великою різницею щодо кількосте парафій УАПЦ на тих територіях. Зовсім помилковим було б припущення, що коли, напр., на Слобожанщині існувала одна церковна округа УАПЦ - Харківська, то зате вона мала в собі велике число парафій, - так не було ніде. Митроп. Василь Ли'пківський в листі до о. Корсуновського в Америку з дня 23. VII. 1922 р. писав: „Подати вам певні статистичні відомості про стан нашої Церкви тепер трудно, бо наша справа зараз не має сталого характеру, знаходиться в процесі зросту і утворення. Можу тільки одно сказати, що зріст цей іде дуже інтенсивно, повороту назад ніде в народі не почувається, навпаки, - затримує цей поступ тільки недостаток священиків та інших організаціних і технічних сил (гарних дяків, диригентів і т. інше)". Такий брак певних статистичних відомостей про парафії в складі УАПЦ цілком зрозумілий є в першому році організації УАПЦеркви після Собору 1921 р., але ж ось в липні 1927 р., незадовго перед 2 Всеукр. Церковним Собором, майже через шість літ після Собору 1921 р., в засіданні Президії ВПЦРади слухали „доповідь Секретаря Президії ВПЦР прот. Харитона Говядовського про те, що до цього часу в справах Президії ВПЦРади нема ніяких відомостей про парафії УАПЦ, не виявлена навіть їх кількість, невідомі адреси парафій, і взагалі справа статистики УАПЦ зовсім не порушена; справа ця безумовно важлива й потрібує великої праці в майбутньому, але життя УАПЦеркви вже й зараз вимагає розпочати цю справу; щоб зробити 'хоч перший крок в цьому напрямкові праці, слід зібрати відомості їло анкеті, що її вже вироблено. Ухвалили: Парафіяльну анкету ствердити й надіслати до всіх Округових Церковних Рад з пропозицією негайно зібрати по пактах анкети відомості •про парафії і надіслати її до Президії ВПЦР не пізніше серпня місяця б. р."... (Протокол зас. Презид. 'ВПЦР ч. 52/72, 5 липня 1927 р.).

Брак певних статистичних даних про склад парафій, що належали до УАПЦ, свідчить, розуміється, про кволість й церковно-адміністративного апарату УАПЦ, про яку й причини її будемо ще говорити, але свідчить це й про рух в церковному житті України, який не припинявся в двадцятих роках в боротьбі різних течій чи юрисдикцій в українському церковному житті. В нашій пресі кількість парафій УАПЦ в Україні тих часів 'подається звичайно довільно (найчастіше „понад 2000"), але без жадного удовод-нення тієї цифри. Означення найбільшої кількости парафій УАПЦ ми зустрічали у пастора Фр. Гейера, а власне „біля 3000" (Ор. сіt., стор. 87). Але документації такої кількости в нього нема, бо він послався. (стор. 87) на орган УАПЦ „Церква і Життя" ч. 1 за 1927 р. стор. 59, де, по перевірці, зовсім нема мови про кількість парафі УАПЦ. Одначе для уявлення зовнішнього зросту УАПЦеркви в Україні, через 'встановлення числа парафій її, е джерельні ма-теріяли, на підставі яких можемо, якщо не подати цілком точної статистики парафій по роках, то зупинити фантазії довільних обчислень без міри вгору.

„Історична Записка про минуле життя Української Церкви й відродження її автокефалії" другої ВПЦРади, розіслана Радою в листопаді 1925 до всіх православних церков за кордоном, подає відомость, що „за три роки відновлення ієрархії, дякувати Богові, Українська Церква має вже ЗО єпископів і більш 1200 парафій" („Церква і Життя", ч. 2-3. 1927. стор. 145). Митроп. В. Липківський, як в листі до о. Корсуновського (липень 1922 р.), так і в розд. VII Історії Укр. Церкви, писанім вже після усунення митрополита з катедри в жовтні 1927 р., подає з пам'яти заокруглені числа парафій в приближенні саме такі: 1) Київщина - неменше 500, Поділля - до 300, Полтавщина - з 100, Чернігівщина - з 50, Волинь - з 50, Слобожанщина - 11, Одеса, Херсон, Миколаїв - 3; разом виходить (без Катерино славщини, де невідомо) - 1014 парафій в першому році; 2) в розд. VII: Київщина - понад 700, Поділля - до 300, Полтавщина - до 150, Чернігівщина - до 150, Волинь - до 50, Харківщина - 2, Катеринославщина Херсонщина - 5; разом виходить - 1357 парафій в перші три роки.

Як ми вже вище казали, в 20-их рр. ішов рух в церковному житті України в боротьбі різних церковних течій, в зв'язку з чим приходили зміни і в кількості парафій. Тому ми бачимо, що в доповідях з місць представників церковних округ УАПЦ на Великих Зборах ВПЦРади, якими доповідями ті Збори звичайно починались, подавалась кількість парафій, що в тому часі входили в оклад церковної округи УАПЦ. Отже ці доповіді з місць являються найкарщими джерелами щодо статистики 'парафій УАПЦ в 20-их рр. Такі статистичні дані ми маємо з доповідей на трьох Великих Зборах ВПЦРади, саме: Великі Микільські Збори 25-30 травня 1924 р., Великі Покровські Збори 25-30 жовтня 1926 р. і Вел. Мик. Збори 11-13 травня 1927 р.

Поделиться:  
  1. Іван Власовський. Нарис історії Української Православної Церкви. Том 4.
  2. Розділ 1. Український церковний рух в Україні в часі революції 1917 р. до Всеукраїнського Церковного Собору в Києві 1921 р. (частина перша).
  3. Розділ 1. Український церковний рух в Україні в часі революції 1917р. до Всеукраїнського Церковного Собору в Києві 1921р. (частина друга)
  4. Розділ 1. Український церковний рух в Україні в часі революції 1917 р. до Всеукраїнського Церковного Собору в Києві 1921 р. (частина друга - продовження 1)
  5. Розділ 1. Український церковний рух в Україні в часі революції 1917 р. до Всеукраїнського Церковного Собору в Києві 1921 р. (частина друга - продовження 2)
  6. Розділ 2. Всеукраїнський Церковний Собор в Києві 14-30 жовтня 1921р., його діяння і подальші події в житті УАПЦ на Україні до Другої світової війни (частина перша)
  7. Розділ 2. Всеукраїнський Церковний Собор в Києві 14-30 жовтня 1921 р., його діяння і подальші події в житті УАПЦ на Україні до Другої світової війни (частина перша - продовження)
  8. Розділ 2. Всеукраїнський Церковний Собор в Києві 14-30 жовтня 1921 р., його діяння і подальші події в житті УАПЦ на Україні до Другої світової війни (частина перша - продовження 2)
  9. Розділ 2. Всеукраїнський Церковний Собор в Києві 14-30 жовтня 1921р., його діяння і подальші події в житті УАПЦ на Україні до Другої світової війни (частина друга)
  10. Розділ 2. Всеукраїнський Церковний Собор в Києві 14-30 жовтня 1921р., його діяння і подальші події в житті УАПЦ на Україні до Другої світової війни (частина друга - продовження)
  11. Розділ 2. Всеукраїнський Церковний Собор в Києві 14-30 жовтня 1921р., його діяння і подальші події в житті УАПЦ на Україні до Другої світової війни (частина друга - продовження 2)
  12. Розділ 2. Всеукраїнський Церковний Собор в Києві 14-30 жовтня 1921р., його діяння і подальші події в житті УАПЦ на Україні до Другої світової війни (частина третя)
  13. Розділ 2. Всеукраїнський Церковний Собор в Києві 14-30 жовтня 1921р., його діяння і подальші події в житті УАПЦ на Україні до Другої світової війни (частина третя - продовження)
  14. Розділ 2. Всеукраїнський Церковний Собор в Києві 14-30 жовтня 1921р., його діяння і подальші події в житті УАПЦ на Україні до Другої світової війни (частина третя - продовження 2)
  15. Розділ 2. Всеукраїнський Церковний Собор в Києві 14-30 жовтня 1921р., його діяння і подальші події в житті УАПЦ на Україні до Другої світової війни (частина третя - продовження 3)
  16. Розділ 2. Всеукраїнський Церковний Собор в Києві 14-30 жовтня 1921р., його діяння і подальші події в житті УАПЦ на Україні до Другої світової війни (частина третя - продовження 4)
  17. Розділ 2. Всеукраїнський Церковний Собор в Києві 14-30 жовтня 1921р., його діяння і подальші події в житті УАПЦ на Україні до Другої світової війни (частина четверта)
  18. Розділ 2. Всеукраїнський Церковний Собор в Києві 14-30 жовтня 1921р., його діяння і подальші події в житті УАПЦ на Україні до Другої світової війни (частина четверта - продовження)
  19. Розділ 2. Всеукраїнський Церковний Собор в Києві 14-30 жовтня 1921р., його діяння і подальші події в житті УАПЦ на Україні до Другої світової війни (частина пята)
  20. Розділ 2. Всеукраїнський Церковний Собор в Києві 14-30 жовтня 1921р., його діяння і подальші події в житті УАПЦ на Україні до Другої світової війни (частина пята - продовження)
  21. Розділ 3. Український національно-церковний рух в Православній Церкві в Польщі в 1921-1939рр. (частина перша)
  22. Розділ 3. Український національно-церковний рух в Православній Церкві в Польщі в 1921-1939рр. (частина перша - продовження)
  23. Розділ 3. Український національно-церковний рух в Православній Церкві в Польщі в 1921-1939рр. (частина перша - продовження 2)
  24. Розділ 3. Український національно-церковний рух в Православній Церкві в Польщі в 1921-1939рр. (частина друга)
  25. Розділ 3. Український національно-церковний рух в Православній Церкві в Польщі в 1921-1939рр. (частина друга - продовження)
  26. Розділ 3. Український національно-церковний рух в Православній Церкві в Польщі в 1921-1939рр. (частина друга - продовження 2)
  27. Розділ 3. Український національно-церковний рух в Православній Церкві в Польщі в 1921-1939рр. (частина друга - продовження 3)
  28. Розділ 3. Український національно-церковний рух в Православній Церкві в Польщі в 1921-1939рр. (частина друга - продовження 4)
  29. Розділ 3. Український національно-церковний рух в Православній Церкві в Польщі в 1921-1939рр. (частина третя)
  30. Розділ 3. Український національно-церковний рух в Православній Церкві в Польщі в 1921-1939рр. (частина третя - продовження)
  31. Розділ 3. Український національно-церковний рух в Православній Церкві в Польщі в 1921-1939рр. (частина третя - продовження 2)
  32. Розділ 4. УПЦ на українських землях в часі другої світової війни (частина перша)
  33. Розділ 4. УПЦ на українських землях в часі другої світової війни (частина перша - продовження)
  34. Розділ 4. УПЦ на українських землях в часі другої світової війни (частина перша - продовження 2)
  35. Розділ 4. УПЦ на українських землях в часі другої світової війни (частина друга)
  36. Розділ 4. УПЦ на українських землях в часі другої світової війни (частина друга - продовження)
  37. Розділ 4. УПЦ на українських землях в часі другої світової війни (частина друга - продовження 2)
  38. Розділ 4. УПЦ на українських землях в часі другої світової війни (частина друга - продовження 3)
  39. Розділ 5. УПЦ в Західній Європі на еміграції (частина перша)
  40. Розділ 5. УПЦ в Західній Європі на еміграції (частина перша - продовження)
  41. Розділ 5. УПЦ в Західній Європі на еміграції (частина перша - продовження 2)
  42. Розділ 5. УПЦ в Західній Європі на еміграції (частина перша - продовження 3)
  43. Розділ 5. УПЦ в Західній Європі на еміграції (частина друга)
  44. Розділ 5. УПЦ в Західній Європі на еміграції (частина друга - продовження)
  45. Розділ 5. УПЦ в Західній Європі на еміграції (частина друга - продовження 2)
  46. Ієрархія УАПЦ часів Відродження в Україні рр. 1921-1936.


в разработке

Документы общеправославного значения

Современные межправославные отношения

Древлеправославная Церковь Христова Белокриницкой иерархии

Русская Православная Старообрядческая Церковь в Румынии

Русская Древлеправославная Церковь

Расколы и разделения в Русской Православной Церкви XX-XXI ст.

Украинские церковные расколы

Русская Православная Церковь Заграницей и греческий старостильный раскол

Расколы в Румынской Православной Церкви

Расколы на территории Западной и Центральной Европы

Episcopi vagantes

Внутрицерковное сектантство и околоцерковная мифология