3. Внутрішній устрій УАПЦеркви по канонах Київського Собору 1921 р. Гнші постанови Собору 1921 р. по окремим питанням церковного життя. Відозва до духовенства України ВПЦРади в грудні 1921 р.

В питаннях церковного устрою Київський Собор 1921 р. зайняв найбільш радикальну позицію, порівнюючи з розв'язанням ним інших питань, що стали перед відродженою до незалежного життя Українською Православною Церквою. Бо коли висвята етш-скопату неканонічним способом була, як показано вище, актом вимушеним від Собору і надалі тим же Собором заборонена, то церконвий устрій, з далеко йдучими відступленнями від канонів Православної Церкви, був нринятий без примусу, як свідома реформа в житті Церкви. Ми вже згадували, що ще весною 1921 р. ВПЦРадою видано було в Києві брошурку „Підвалини Української Православної Церкви", перевидану за кордоном в р. 1922 міністром ісповідань проф. І. Огієнком. В ній писалось:

 „Соборноправність, цебто всенародне керування всіма церковними справами, це є 'підвалини не тільки Української, а взагалі Апостольської Церкви. Соборноправність вимагає визнати: 1. Право всенародньої виборности на всіх ступенях церковного служіння; 2. Право всенароднього церковного господарювання, цебто завідування церковним майном; 3. Право участи всеї церковної люд-ности у вирішенні всіх церковних питань - благодійних, господарчих, освітніх, богослужбових і навіть канонічних і догматичних" (Ор. сіt., стор. 7). Автори брошури пишуть, що такий всенародній соборноправний устрій Церкви був в часи Апостолів, а вже в часи переслідування Церкви Римською владою „нужда вимагала керування всіма церковними справами покласти на окремих найбільш 'певних людей, якими тоді безумовне були єпископи, обрані всією Церквою (стор. 8). Так соборноправдости, в розумінні авторів, не стало в Церкві вже з кінця 1 віку по Христі. „З четвертого сторіччя, коли Римська держава увійшла в згоду з християнською Церквою, і коли найбільше вироблявся канонічний устрій Церкви, на формування церковного устрою мав дуже великий вплив устрій громадянський держави... Монархістичний устрій став провадитись і в церковному житті. Єпископи тепер піднеслися державою ще вище, що раз, то більше відокремлювались від народу і народнього життя. Вони замикались у своїх кастових інтересах і таких же інтригах і суперечках... Всі давні собори складалися виключно з єпископів, при участі вищих представників уряду. Людність, 'позбавлена всіх церковних прав, перестала цікавитись церковними справами, зробилась лише пасивним елементом Церкви"... (стор. 8-10).

Оці думки брошури ВПЦРади покладено було в основу канонів УАПЦеркви щодо внутрішнього устрою Церкви на Соборі 1921 року. „Не задля скасування або змінення старих канонів, - читаємо в постанові Собору, - а піклуючись про спасіння й поступ людей до кращого, ухвалюємо: 1. бпископсько-самодержавний устрій Церкви, що утворився під впливом обставин і державно-монархічного ладу тих часів, яким 'пройняті старі канони, надалі не може залишатись і повинен бути змінений устроєм церковно-соборонаправним, відповідно духові Православної Христової віри; 2. Собори з одних єпископів, як це було досі і є, не відповідають істинному духові Православної Христової віри, не дають змоги Церкві жити повним життям, і необхідно їх замінити надалі соборами з представників від усієї православної української людности" (І. Загальні засади). В розділі МІ, під наголовком „Внутрішній устрій Української Церкви", Собор 1921 р. постановляє: 1. Церковна влада має своєю основою силу Святого Духа. Між членами Церкви не може бути ні панування, ні насильства. Основний заповіт Христа, Сина Божого, про устрій Церкви дано нам в таких словах: ,,Ви знаєте, що князі народів панують над ними, а старші правлять ними. Але поміж вас не так нехай буде. А хто у вас хоче бути старшим, нехай буде вам слугою, і хто хоче у вас бути першим, нехай буде вам рабом" (Мтф. XX, 25-27). 2. Устрій УАПЦеркви, згідно з духом Христової віри, віднині є всенародньо-соборноправний: всіма церковними справами порядкує сама Церква через - а) Всеукраїнський Православний Церковний Собор, що збірається періодично в певні терміни (на Соборі 1921 р. встановлено було: через кожних 5 років) з представників української православної людности; б) Всеукраїнську Православну Церковну Раду з українських єпископів і представників від парафій; в) Повітові церковні ради і Повітові церковні зібрання; т) Волосні церковні зібрання і Волосні церковні ради; д) Парафіяльні церковні зібрання і Парафіяльні церковні ради.

Ці організаційні соборноіправницькі засади в устрої Церкви, висловлені в розд. III, Собор 1921 р. розвинув далі в розд. XI постанов під наголовком „Організація Української Церкви і церковного урядування". Радикальний, як ми вище назвали, характер реформи церковного устрою й управління УАПЦеркви проходить через увесь розділ XI про організацію Української Церкви. Зоста-новимось над головнішими точками реформи, в 'переведенні якої відограла велику ролю реформаційна течія посеред членів Собору, під впливом особливо соціяльних гасел революції. („Не князям і сильним світу цього, а бідному народові, рибалкам, теслярам приніс своє навчання Ісус Христос. Тому дійсна Христова Церква Українська так рішуче проголосила, щоб віруючий народ брав участь у керуванні Церквою"... - „Церква і Життя", ч. 4 1927 р., стор. 282).

Українська Автокефальна Православна Церква (скорочено УАПЦ) означується >в розд. XI як „вільне братерське об'єднання віруючої людности, яка бажає утворювати своє земне життя для досягнення Царства Божого на ґрунті правдивого і непорушного розуміння св. Євангелії Го-спода нашого Ісуса Христа, заповітів свв. Апостолів, догматів і канонів Св. Православної Соборної і Апостольської Церкви" (т. 1 розд. XI). „Для спільного задоволення своїх релігійних потреб члени УАПЦ єднаються в українські православні парафії, які є складовими частинами Української Церкви, яко Всеукраїнської Спілки Православних Парафій" (т. 3). Де, в чому для Собору 1921 р. був грунт „правдивого і непорушного розуміння св. Євангелії, заповітів свв. Апостолів, догматів і канонів Св. Православної Соборної і Апостольської Церкви"? Відповіді на це питання не знаходимо в постановах Собору. І коли, напр., про канони церковного ладу й урядування в Церкві, ухвалені Вселенськими Соборами до вжитку, Собор каже як про „найбільш доцільні для свого часу", а тепер устарілі, так що їх треба змінити „відповідно духові православної Христової віри", що Собор 1921 р. і робить, то чи не вважає Собор, що він сам і є отим ґрунтом „правдивого і непорушного розуміння"?..

Новочасні статути Православних Автокефальних Церков звичайно починаються з ісповідання себе частиною Єдиної Вселенської Православної Церкви, яке ісповідання зобов'язує Автокефальну Церкву і в устрої та управлінні Церкви керуватися засадами, принятими в Східній Православній Церкві на підставі Св. Письма і Св Передання, що міститься в правилах Святих Апостолів, канонах і постановах 7 Вселенських і 10 Помісних Соборів, канонічних «правилах св. Отців, тіринятих Вселенськими Соборами, церковних уставах щодо Богослужень і чернечого життя. Св. Передання Церкви, на підставі якого встановлено І самий кодекс канонічних книг Св. Письма, дає, базуючись ясно й на Св. Письмі, означення догматичного поняття Церкви, як „Тіла Христового, під Головою Господом Ісусом Христом, об'єднаного вірою, Законом Божим, св. Таїнстами і Богом встановленою ієрархією, для спасіння людей". Найістотніша ознака Церкви, що вона є установою Божою, яку „Христос оснував не на людях, а на Самому Собі й на Божественній Своїй науці" \\\\(Іспов. митр. Петра Могили, ч. І, від-•пов. на пит. 85). „Всеукраїнська Спілка (добровільна) Православних Парафій", замісць Церкви, як Божої установи, - поняття нове в історії української церковности від часів схрещення України.

Розуміння Церкви на взір по формі вільних людських об'єднань чи спілок, хоч би й з високими моральними цілями, але з затемненням Божого походження й містичного характеру Церкви, як Тіла Христового, проявилось далі в організаційній будові УА-ПЦ но Іпостановах Собору 1921 р. УАПЦерква складається з пові-то-вих церковних об'єднань, чи церков, повітові церкви з волосних і загально-мійських церков, волосні і загально-мійські церкви з парафіяльних церков (т. т. розділу XI - 5, 22, 25, 28). Але ж ці „церковні об'єднання", волосні, загально-мійські, повітові, - повстають на підставі ухвал відповідних зібрань, можуть бути, а може їх і не бути (Примітка до т. 5, т. 25, 28). З постанов Собору не видно, в якій мірі ці автономні (т. 6 розд. XI) церкви (парафіяльна, волосна, повітова) міцно пов'язані в одній УАПЦ і як легко можуть виходити з УАПЦ своїми ухвалами. Для утворення цих церков, чи об'єднань, вказано тільки мінімум, при якому може повстати те об'єднання: для заснування повітової церкви треба не менше трьо'х волосних церков; для утворення волосної церкви - не менше трьох парафіяльних церков, а для заснування самої парафії не менш як 20 членів (т.т. 24, 27, ЗО). Нема постанови Собору, щоб повітова церква ухвалювала про свою приналежність до ще ширшого церковного об'єднання, тобто до УАПЦеркви. Про це ухвалює більшістю голосів правомірних парафіян кожна парафія (т. 4, XI), бо ж волосні і повітові об'єднання церковні не скрізь можуть бути; звідсіль основна складова частина Церкви - парафія, і вся Церква - „Всеукраїнська Спілка Православних Парафій" (т. З розд. XI).

Думаємо, що ця назва виникла і в постанови Іпро устрій церковний УАПЦ на Соборі 1921 р. увійшла в зв'язку з декретом большевицької влади на Україні про відокремлення Церкви від держави. Ще на весну 1920 р. з Іперших парафій українських в Києві (в кількості 5) і кількох поза межами Києва утворена була „'Спілка Українських Парафій", статут якої й був зареєстрований радянською владою. При не толерантному, а ворожому до Церкви наставленні, яке скоро перейшло в переслідування Церкви і взагалі релігії всякими „законними" способами, для атеїстичної радянської влади напевно було догіднішим для ослаблення й розкладу Церкви мати діло не з Церковою - інституцією, сильною своєю єдністю в управлінні й житті на засадах Божественного права, що коріннями свого історичного буття сягає в глибину віків, а з звичайним „союзом", за зразком інших людських товариств і союзів, зі „Спілкою" православних парафій, яка залишила „старий церковний лад з ЇЇ-1И віку в Церкві", „старий ієрархічний устрій", „стару канонічну 'православність" і т. д. Коли у Франції переводилось відокремлення Церкви від Держави по закону 1905 р., то цей закон теж ігнорував якубудь церковну владу над французькими католиками не тільки поза межами Франції, але і в самій Франції, як архиепископські дієцезії з капітулами. Замісць Церкви закон 1905 р. допустив - асоціяції культу, дозволивши також „Спілки Асоціацій Культу", по ухвалі окремих асоціацій культу. Богослужбові будинки зо всім нерухомим і рухомим маєтком, що були в розпорядженні єпископів (Іпо конкордату з Ватиканом 1801 року), перейшли на власність держави, департаментів і комун, від яких „асоціяції культів", після зареєстрування їх владою, могли одержувати ті будинки в користання. Так французький закон 1905 року надавав католицькій Церкві у Франції устрій, який бажано було світській державній владі, не рахуючись з тим, чи він відповідає в основах католицькому церковному отрану. Видно, що радянська влада, переводячи відокремлення Церкви від держави, дуже наслідувала французький закон 1905 р. Достосованням же до декрету радянської влади з 23 січня 1918 р. були, як видно, й оті постанови Собору 1921 р. про різні „спілки", об'єднання церковні - волосні, міські, повітові, в які вступають парафії на підставі ухвал своїх зборів. Тому в постановах, якими реґляментуеться життя 'парафій, знаходимо (в т. 22, 7) і те, що парафії „вступають в дозволені державними законами спілки з іншими українськими парафіями".

Виходить, що на евіденції у влади світської є найперше зареєстровані окремі парафії, як спілка членів; потім йдуть зареєстровані об'єднання тих парафій. Так ослаблялась єдність і монолітність Церкви ... Здається, що це омирщення Церкви, прирів-нання її до звичайних людських союзів чи спілок мав на увазі й архиєпископ (нині митрополит) Теодорович, коли писав: „До проявів з примусу, проявів, що не витікають (природно з попередніх процесів нашої церковної історії, треба віднести і де-які ухвалені тоді (на Соборі 1921 р.) канони, їх вимагала тодішня атмосфера умовин та настроїв, атмосфера наднесена і витворена неукраїнським середовищем, а впливами поза ним, впливами ворожими" (З листа вищезгаданого від 16 жовтня 1947 р.).

Організація управління в УАПЦеркві була побудована Собором 1921 р., в послідовний розвиток поняття про Церкву, на засадах рівности в правах церковного управління єпископів, духовенства і звичайних вірних. „Всеукраїнський Собор 1921 р. цим відмінив, - писав митрополит Липківський, - старий канонічний церковний лад, запроваджений ще з ЇІ-го - Ш-го віку в Церкві, стверджений і Всесвітніми Соборами, з твердою вірою, що це він робить під керівництвом Св. Духа за вимогами сучасних часів, що під його ж керівництвом утворювались і старі канони за вимогами тодішніх -часів. І це Собор робив цілком свідомо"... („Утворення ієрархії та інші діяння Собору УА'ПЦ"). Отже, застосовуючи засаду рівноправносте в управлінні Церквою всіх її членів, Собор скупчив церконе управління в УАПЦ у виборних Радах - Всеукраїнській, Малій, повітових, волосних і парафіяльних, міро-дайними для яких являються ухвали Всеукраїнського Собору УАПЦ і Зібрань повітояих, волосних і парафіяльних церков (Розд. XI. Г. Органи керівництва в Українській Церкві, т. т. 31-86). Комплектуються ці органи через вибори, незалежно від становища, служіння в Церкві - чи хто єпископ, чи священик, чи мирянин, бо „в Церкві перед Христом всі рівні". Правда, в склад членів Всеукраїнського Церковного Собору входять всі єпископи без спеціяльного вибору їх на Собор, але ж і всі члени ВПЦРади беруть участь в Соборі теж з рації свого становища (т. 32).

Всеукраїнський Церковний Собор мав бути вищою законодат-ною і судовою владою в Церкві, а збіраючись з правила тільки через п'ять років, не міг відогравати такої ролі в постійному керуванні життям Церкви, як виконавчі його органи - ВПЦРада з Малою Радою та президією Малої Ради. Тому кардинальним питанням вважаємо питання про права і ролю єпископату і духовенства в цих органах управління наверху, а рівно ж і внизу, кінчаючи парафіяльними радами і зібраннями.

„ВПЦРада є найвищий керівничий орган УАПЦ" (т. 38, розд. XI). Митрополит Київський і всієї України вважається почесним головою ВПЦРади" (т. 43), а чи він може бути не „почесним", а дійсним головою ВПЦРади, з вибору навіть, про це нема мови в церковній конституції УАПЦ. Скорше можна думати, що не може, бо сказано так: „Для головування на засіданнях ВПЦРади у відсутність митрополита і в його присутності, з благословення митрополита, на По'крівських зборах Рада обірає терміном на один рік голову Ради і двох товаришів його" (т. 43). Єпископи УАПЦ вважаються членами Ради (т. 41), але беруть вони участь у Великих Зборах ВПЦРади не всі, а по черзі, яку встановить сама ВПЦРада (т. 41, 3). Що торкається складу цілої ВПЦРади, то вибори її членів переводитися мали не на Всеукраїнському Церковному Соборі, як вибірали свої ради повітові, волосні й парафіяльні зібрання. Членів 'ВПЦРади обірають найперше парафії-фунда-тори „Всеукраїнської Спілки Православних Парафій" - Староки-ївська, Подільська, 'Печерська і Либедська в Києві - по 10 членів від кожної; від решти українських парафій м. Києва - 9 членів. Міста - Харків, Одеса, Полтава, Катеринослав, Чернігів, Херсон, Миколаїв, Житомир, Винниця, Камянець-Подільський обірають по три члени ВПЦРади від кожного міста; повітові церковні зібрання обірають трьох членів кожне, з них одного священослу-жителя, а двох мирян (т. 41). Коли в українських губерніях було в тому часі до 90 повітів, то теоретично кількість всіх членів ВПЦРади, згідно з цією конституцією, треба б обраховувати понад 350. Така Рада мала б збіратися двачі на рік: 9/22 травня (св. Миколая) і на Покрову, 1/14 жовтня (т. 44).

Для провадження біжучої праці по управлінню Церквою ВПЦРада обірає Малу Раду в кількості ченів по ухвалі ВПЦРади (т. 46). Митрополит Київський і всієї України вважається знову „почесним головою" Малої Ради, але „президію її складають дійсний голова ВПЦРади, його товариші, скарбник і писар ВПЦРади" (т. 49). „Почесними головами" „Повітових (>єпархіяльних) Рад являються і повітові (єпархіяльні) єпископи (т. 55), а дійсного голову і др. членів Повітової (єпархіяльної) Церковної Ради, яка „керує життям Церкви і церковним господарством, а також виконує всі доручення вищих церковних органів Української Церкви" (т. 61), обірає Повітове Зібрання (т. 62). Про яку-будь ролю свя" щеників на зібраннях волосних і 'парафіяльних церков та у волосних і парафіяльних церковних радах (т. т. 72-86 розд. XI) постанови Собору 1921 р. зовсім нічого не кажуть. Відвідувати парафії Української Церкви має право митрополит Київський і всієї України як представник ВПЦРади, а повітові (епархіяльні) єпископи відвідують парафії повіту як представники Повітової Ради (т. 37, 56), а не по праву і обов'язку архиіпастирства, на яке настановлені свищ, хиротонією.

Не трудно бачити, що реформа церковного управління в УАП-Церкві була зведена на Київському Соборі 1921 р. до соборно-правности в розумінні переваги в управлінні Церквою, можливо повної, світського, мирського елементу. Приниження ієрархічної засади в Православній Церкві ми вважаємо специфічним впливом революційних настроїв часу. До єпископату і духовенства з недовір'ям поставились, відсовуючи від фактичного керівництва церковним життям, бо вони ніби „мусять здобути собі духовну владу, моральний вплив, і це цід них залежить, а не формальне начальство" (слова митр. Липкі'вськото), тоді як миряни здобувають собі те в Церкві „начальство" шляхом лростого голосування на виборчих зібраннях.

Устроєві канони УАПЦ Собор 1921 р. побудував на словах Христа: „Князі народів 'панують над ними, а старші правлять ними. Але поміж вас не так нехай буде" (Мтф. XX, 25-28). Та чи про устрій Церкви на землі говорив в цих словах Господь? Чи є ці слова запереченням всякої влади в Церкві? А як же розуміти тоді слова Христа ученикам-апостолам: „Хто слухає вас, той Мене слухає, і хто цурається вас, той Мене цурається, а хто цурається Мене, той цурається Того, хто Мене послав" (Лк. X, 16); „Що ви зв'яжете на землі, буде зв'язане на небі, і що розв'яжете на землі, буде розв'язане на небі" (Мтф. XVIII, 18); „Прийміть Духа Святого. Кому одпустите >гріхи, тим одпустяться, на кому зоставите, зостануться" (Іо. XX, 22-23) ? Як зрозуміти слова Апостола: „Слухайте ваших наставників і покоряйтеся, бо вони піклуються про душі ваші, бо мають за вас відповідати" (Жид. XIII, 17); „Пильнуйте себе і всього стада, над яким вас Дух Святий настановив єпископами, щоб ви пасли Церкву Господа і Бога, що її придбав Він Собі кровію Своєю" (Діян. XX, 28); „Ось тому то, відсутній, пишу це, щоб, прийшовши, не мав я вчинити суворо, за владою, яку Господь мені дав на збудування, а не на зруйнування" (2 Кор. ХIII, 10)?

Очевидно, що Собор 1921 р. заповіді і правила особистої моралі християнина помішав з нормами правного порядку в Церкві, як Божій установі, до якого правопорядку найперше відноситься поділ церковної громади на священну ієрархію і паству. Слова Христа: „Князі народів панують над ними ..." відносяться до правил особистої моралі християнина, а не до устрою Церкви. В Церкві, як і в державі, особи, що мають владу, повинні дивитися, згідно з християнською наукою, на своє становище, як на служіння для добра суспільства, людства, а не як на панування, тим більше насильство над людьми (і тут мають застосування слова Христа - Мтф. XX, 25-28), але ні в державі, ні в Церкві вони не можуть відмовитися від даної їм влади наказувати, де треба, і забороняти, де треба, не можуть ставити над собою тих, ким керувати вони покликані.

З історії боротьби окремих національних православних церков за свою автокефальність нам не відомі факти, коли б така боротьба сполучена була з пониженням самого становища ієрархії в Церкві, єпископів і духовенства. Була боротьба проти чужинецької ієрархії, що надуживала свою владу в залежній від неї Церкві з іншим національним складом пастви, але це не відбивалось на відношенні до самої ієрархічної засади, в Православній Церкві. Навпаки, авторитет духовних осіб, що йшли в цій боротьбі за церковну незалежність разом з народом своїм і часто очолювали її, ще більше зростав, як і довір'я до них в проводі ними церковним життям, згідно з належними їм церконо-канонічни-ми правами, які «е називались „старими канонічними путами", „зіржавілим єпископським ланцюгом", „єпиекопсько-самодержав-ним устроєм" і т. Іп. Тому нам трудно зрозуміти 'приниження й недовір'я до української національної ієрархії, виявлені в організації внутрішнього устрою УАІПЦ 1921 року, інакше, як це був вплив революційних настроїв часу, підсилених гостротою боротьби з національно-церковним українським рухом ворожого відродженню українського народу російського єпископату в Україні.

З інших постанов Собору 1921 р. треба відмітити постанови, що торкались родинного стану всієї священної в Церкві ієрархії, єпископату і духовенства. Собор постановив: „Шлюбний стан не може бути перешкодою до набуття всіх ступенів духовного сану, до єпископського включно, особам гідним того, як з морального, так і з освітнього боку. В справі набуття єпископського сану ченці не повиннні мати ніяких Іпривілеїв. В справі одружіння і розриву шлюбів священнослужителі Української Церкви підлягають загальним законам" (т. т. 16, 17, 18 розд. ХІІ). Отже, згідно з цими постановами Собору 1921 р., єпископи, священики, диякони можуть вступати в шлюб після того, як були вже висвячені нешлюбними; можуть, будучи одруженими перед висвятою, а ставши після висвяти вдівцями чи взявши розвід з попередньою жінкою, одружитися вдруге і втретє, залишаючись в „сущому священному сані", тобто в оправі одруження і розриву шлюбів єпископи, священики і диякони цілком прирівнюються до мирян.

Ця радикальна реформа щодо шлюбного стану священнослужителів УАПЦ'була цілковитим порушенням правил 17, 18, 26 свв. Апостолів, канонів Вселенської Православної Церкви (прав. З, 6, 12 - VI Всел Соб.,Анк. соб. - 10, Неокесар. 1) і багатовікової традиції в духовному стані Української Православної Церкви. Вимусити цю реформу не могли, здається, жодні обставини в боротьбі за унезалежнення Української Церкви, та й про вимушеність її не доводилось ніде читати. Митрополит Ніканор про цю реформу пише, що вона є грубим порушенням канонів Православної Церкви і по своїй суті неправославною" („Догматично-кано-нічний устрій Святої Православної Вселенської Церкви". Богословський Вісник, ч. 1 р. 1948, стор. 22). Сполучення єпископського сану з чернецтвом також було в Українській Церкві впродовж всієї її історії, від часів св. князя Володимира. Скасування цієї історичної традиції постановою Собору 1921 р нічим не умотивовано. Манастирів Собор не скасував, а тільки ухвалив, що манасти-рі „повинні бути 'перетворені в напрямку первісних (?) чернечих релігійно-трудових громад, згідно з умовами сучасного загально церковного життя", та висловив бажання, щоб манастирі „входили, як окремі братства, в склад парафій" (розд. IX: 1, 2).

Собор 1921 р. займався й питанням про всесвітнє об'єднання Православних Автокефальних Церков. В постановах Собору висловлена думка, що „Органом всесвітнього міжцерковного об'єднання повинен бути орган вибраних представників всіх автокефальних церков" (розд. II, 4). Інщіятива щодо такого об'єднання та скликання для того Вселенського Собору повинна б, на думку Собору 1921 р., вийти від УАПЦеркви, як це бачимо з наступної ухвали Собору: „Визнати за необхідне, щоб 'ВПЦРада негайно лодбала про скликання в місті Києві на 22/9 травня 1922 року підготовчої наради з представників Автокефальних Православних Церков Всесвіту для обговорення і вирішення питаннів в справі скликання в близькому майбутньому Всесвітнього Православного Церковного Собору" (ухвала VII по окремих питаннях).

Характерним духом такого ж месіянізму, мало зрозумілого в обставинах „совєтської дійсности", що насувалась на Україну, пройняте й 'послання ВПЦРади до духовенства України, видане в грудні 1921 р. в зв'язку з відбутим Собором і утворенням української ієрархії.

„Життя і смерть, благословення і прокляття поставив перед нами Господь 'Бог в останні часи", - звертається до духовенства ВПЦРада. „Вибірайте ж життя і благословенство, щоб жили ви і рід ваш. Розкрийте очі ваші і зрозумійте, що з непереможної волі Божої стався великий безповоротний здвиг загального світового життя, що старе руйнується, що до побої будівлі, до утворення нового життя Сам Бог закликає вас. І перш за все закликає вас, керівники вічно живого життя по правді і науці Христовій, вас, духовні керівники нашої Церкви, що в тяжких муках здобуває собі право на вільне й рівне з другими церквами духовне життя після довгого пригноблення ... Вас хвилює острах перед •порушенням старих канонів. Розкрийте ж очі і зрозумійте, що в загальній руйнації всього старого неминуче повинні руйнуватись ті старі тісні будинки минулого церковного життя і будуватись нові, просторіші... Бо вічно жива Церква Христова повинна бути Церквою вічно творчою, утворювати своє життя згідно з загальними умовами 'часу... «Скиньте з себе ярмо рабського підлягання єпископському самодержавству в Церкві... Єсть і зараз перед вами безмежно більший і єдино достойний шлях служіння для слуги божого - бути першим слугою своєї народньої живої Церкви. Ставайте ж на цей шлях... Вас дуже хвилює утворення УП-Церквою власного єпископату не традиційним за часи єпископського самодержавства, а першо-апостольським, соборноцерков-ним ладом. Але зрозумійте, що в цій події ніякого порушення віри православної, ніякої руйнації догматів Православної Церкви ВПЦСобор не зробив. Він тільки вжив найбільш достойний і найбільш відповідний і достоїнству Української Церкви і духу Христової віри спосі'б утворення силою своєї власної віри й надії найвищих органів для відновлення свого церковного життя... Ви боїтесь, що цієї нашої події не визнає Всесвітня Церква? Та Всесвітня Церква, яка будується на ґрунті православної віри, але згід" но з вимогами новими життя, Церква жива, Церква майбутьного безумовно цю подію, як наслідок живого життя, визнає. А Всесвітня Церква минулого, Церква - руїна, де вона? Нехай же не страшать вас ті анафеми, якими обсипають нас керівники і прихильники старої Церкви - домовини. Не нас, а самих себе вони відлучають від житя до смерти"... (Церква і Життя, ч. 2-3, 1927 р., стор. 241-243. Підкр. наші.). Підписано послання Почесним Головою Ради митроті. Липківським, обраним головою Ради Михайлом Морозом, його заступником Григорієм Вовкушівським і шістьома членами Ради, між ними архиєп. Нестором Шараївським, протоереем Ксенофонтом Соколовськім. Подпіс о.Соколовського, який на Соборі 1921 р. виступав з доповіддю проти „соборної висвяти" єпископату, свідчить, що він залишився в УАПЦер-кві і в складі ВПЦРади, а не „(приєднався до екзарха Михаїла", як неправдиво написано про це у К. В. Фотиєва (Ор. сії., стор. 35).

 

• ВКонтакте

Высококвалифицированные врачи установят импланты. имплантация зубов акция для всех!